«Він був гарний, добрий, порядний і сміливий. Моє перше і єдине кохання», — так згадує свого чоловіка Володимира Бугая його дружина Олена.
Вони виросли на одній вулиці у селі Княжичі. Після служби в армії Володимир і Олена почали зустрічатися, а в 1999 році одружилися. Згодом народився син, родина переїхала у Свесу.
Володимир умів усе — працював будівельником, їздив на заробітки. «Гроші ніколи не були головним. Головне — бути разом», — згадує Олена. Вона каже, що ті спільні дні, коли він залишався вдома, були найщасливішими в її житті.
Двадцять три роки їхнього подружнього життя минули в любові та злагоді. Володимир був турботливим батьком, разом із сином Станіславом любив рибалку, гриби й догляд за акваріумом. Але у 2020 році в сім’ю прийшла біда — загинув син.
«Йому було 20. Тоді я вперше побачила, як мій чоловік плаче», — розповідає жінка. Після трагедії Володимир не залишав дружину ні на день.
Коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, Володимир одразу заявив, що піде захищати Україну. «Я не хотіла його відпускати, але знала — він не зможе сидіти вдома», — каже Олена. У квітні він сам прийшов до військкомату.
21 липня його покликали, і того ж дня він вирушив служити. «Ми навіть не думали, що це буде наше останнє прощання», — зітхає Олена.
Після підготовки у Києві Володимира відправили на південь, у Херсонську область. Він телефонував майже щодня, востаннє — 12 вересня. Через кілька днів, 15 вересня, загинув.
«Я довго не могла повірити…» — каже Олена. Зараз вона знаходить сили у волонтерстві. «Я зрозуміла, що повинна допомагати військовим. Наш центр «Свеські бджілки» — це частинка моєї вдячності тим, хто боронить країну».
Вона щодня приходить на кладовище до чоловіка і сина. «Його побратими розповідають, як він ділився останнім шматком хліба. Таким він був — віддавав усе, переживав за інших, допомагав кожному».
