Яніна Біла разом з сином була змушена виїхати із Свеси після початку повномасштабної війни. До еміграції вона займалася малюванням. Після переїзду Яніна влаштувалася працювати в тату-студію, а згодом — у салон краси. Проте місця роботи змінювалися, а створити власну справу не вдавалося. Зрештою жінка наважилася відкрити власний салон. Про рішення емігрувати, адаптацію в чужій країні та перші успіхи Яніна розповіла виданню Свеса.ONLINE.
Яніна зізнається, що наважитися на переїзд після початку війни було дуже важко.
«Війна — це найстрашніше, що може трапитися в житті людини. Коли доводиться обирати: залишити все чи залишитися жити далі вдома в умовах війни, починаєш думати про майбутнє не тільки своє, а й своєї дитини».
Особливо складно, каже жінка, було зробити перший крок. Тепер жінці із сином уже нікуди повертатися: російський удар зруйнував їхній дім.
«Я розуміла, які труднощі можуть виникнути, коли ти їдеш майже в нікуди, маючи в кишені лише 300 євро та валізу з мінімумом речей. Документи. Фарби, пензлик і папір. Бо саме творчість завжди допомагає мені відволікатися від цієї страшної реальності. І ось ми в Норвегії. Пам’ятаю свої відчуття, коли ми приїхали до пункту прийому біженців. У ту мить мені захотілося додому. Ти розумієш, що дому більше немає, серце починає битися частіше, хвиля відчаю поступово накриває, у горлі стає ком, і ти починаєш плакати, бо розумієш, що більше ніколи не побачиш свій дім. Так і сталося. Через пів року в наш дім влучила російська ракета, яка зруйнувала нашу квартиру».
Яніна не могла обирати, де житиме — у селі чи місті. Доводилося погоджуватися на запропоновані варіанти. Жінка робила все, щоб якнайшвидше адаптуватися та почати повноцінне життя в чужій країні.
«Це як гра в рулетку: кому як пощастить. Нам надали житло високо на горі, на фермі, яка була дуже далеко від центру. Зима, сніг і дорога через велике поле, якою ми із сином ходили щодня. Ми мали їздити до школи шкільним автобусом, вивчати мову та якнайшвидше інтегруватися. У Норвегії дуже добра система інтеграції та допомоги біженцям. Нам надали будинок, у якому було все необхідне для побуту й життя: теплий дім, їжа, кошти на придбання речей першої необхідності, телевізор, інтернет. Була людина, яка відповідала за нас і до якої можна було звернутися з будь-яким питанням. Була мовна школа, де навчалися українці. Син відразу пішов до звичайної школи. Ми спілкувалися англійською, але серйозні питання вирішували через перекладача, послуги якого також надавали безкоштовно. Норвегія прийняла нас, як рідна мати. Окутала теплом і турботою. До нас усі дуже добре ставилися й завжди допомагали».
Найскладніше було наважитися продовжувати займатися мистецтвом у Норвегії. Яніна знайшла роботу за фахом і навіть почала волонтерити.
«Мене дуже хвилювало те, що я не зможу займатися тут своєю справою. По-перше, мова. По-друге, фінанси, яких узагалі не було. Нам надавали соціальну допомогу на оплату житла та їжу, але цих коштів було недостатньо для відкриття бізнесу. Через три місяці після переїзду до нового будинку я випадково знайшла тату-студію в місті. Зайшла й запитала, чи можемо ми співпрацювати. Показала свої роботи, залишила контакти. Через два місяці мені написали й запросили працювати в студії. У вільний час я завжди малювала вдома та відразу вивчала дві мови — англійську й норвезьку. Брала участь у виставках картин. У нас була невелика організація художників: ми продавали картини та збирали кошти для солдатів, яким була потрібна медична допомога».
Згодом тату-студія, у якій працювала Яніна, закрилася. Жінка знайшла салон краси, де працювала майстринею перманентного макіяжу та тату-майстринею. Дорога до роботи й назад займала в неї по дві години.
«Салон, де я працювала, також закрився, і я залишилася без роботи. Тоді я запропонувала одній зі своїх нових знайомих об’єднатися та відкрити студію разом, бо самій робити все дуже важко. Складність полягала в тому, щоб знайти відносно недороге приміщення, а потім облаштувати його. Але весь цей час, поки я жила тут, потроху купувала обладнання, бо знала, що колись у мене буде власне робоче місце».
Яніна подавала заявку на грант, однак з’ясувалося, що відкривати тату-салон у їхньому селі нерентабельно. Тому всі питання доводилося вирішувати власними силами.
«Було дуже важко емоційно, коли хочеться працювати у своїй сфері, а ти не маєш такої можливості й залишаєшся наодинці зі своєю творчою енергією. Соціальні служби не підтримують тебе у відкритті власної справи. Ти маєш обирати: або отримувати допомогу й сидіти вдома, або працювати на роботодавця, або працювати на себе — і тоді залишаєшся без усіх соціальних виплат».
Яніна розповідає, що допомогло їй не опустити руки у складний період.
«Здавалося, що в мене вже немає ніяких сил. Було відчуття, що я втратила себе як особистість. Але моя подружка, а тепер моя партнерка, надихнула мене й дала надію на майбутнє. Також мені надає сили мій син, для якого я намагаюся бути гарним прикладом, найкращим другом і люблячою мамою. Мене надихає віра у світле майбутнє. Навіть якщо доведеться повернутися в Україну, я отримую тут гарний досвід».
Попри те, що Яніна вже тривалий час живе в Норвегії, вона не забула Свесу. Жінка з теплотою згадує рідне селище та людей, які залишилися там.
«Я дуже сумую за Свесою, особливо за людьми, яких бачила щодня. Майже три роки я жила із синдромом провини через те, що залишила свою країну, що не можу допомогти тим, хто цього потребує, або бути поруч. Але на те були поважні причини. Я сумую за тихими вечорами, коли можна було гуляти вулицями або сидіти в парку. Сумую за святами в нашому селищі. Сумую за людьми, яких уже немає серед живих. І вклоняюся перед кожним, хто загинув у цій війні, захищаючи нашу країну. Хочеться вірити, що колись ми всі побачимо одне одного, обіймемося — і буде мир».
