• Пт. Лют 23rd, 2024

Село з 900-літньою історією. Що відомо про Княжичі

ВідСвеса Онлайн

Вер 8, 2021

Село веде свою історію з сивої давнини. За свідченням істориків, Княжичам не менше 900 років. Сюди в глиб лісів, в урочище, що серед них ховалося, висилались усі княжичі  – менші нащадки князів яким заборонялось бути  претендентами на престол батьків. Звідси і пішла назва села, – писало про Княжичи книга «Зелен край».

Ці та інші історичні згадки про Княжичі зібрало Ямпільське інформаційне агентство.  

В «Описании Старой Малоросии. Т.2. Полк Нежинский. 1893г.» А.М.Лазеревський зазначає, що «про час заснування села немає ніяких відомостей. Але, судячи з назви, припускає, що Княжичі могли виникнути на місці древнього городища, спустошеного «в Батыево разорение». На це вказує і той факт, що свого часу поблизу села були знайдені предмети часів Київської Русі».

Храми Княжич

Краєзнавці припускають, що межі ХVІІ-ХVІІІ століть у селі була збудована дерев’яна церква Святого великомученика Димитрія.

Про неї є згадка, яка датована 1745 роком, – пише портал Откуда Родом: «В 1745 г. священник и прихожане Княжичского храма В. М. Димитрия писали: «приходская церковь, чрез многия лета стоячи, без поновления, обветшала, подвалины подгнили и кришка, за тем под час дождеваго лияния и течь имеется»

В 1821-1828 р.р. В.А.Лашкевич збудував в Княжичах кам’яну Воскресенську церкву, бо на той час стара дерев’яна церква Святого великомученика Димитрія вже була в дуже поганому стані. Але в селі продовжували і до теперішнього часу відмічають храмове свято Димитрія 8 листопада. 

«Ныне в Княжичах красивый каменный храм, с красивым иконостасом; потир – новой художественной работы. Из древностей здесь есть апостол львов. п. 1666 г. замечательный по изображениям и словам на первом листе; общая минея к. п. 1680 г.; триодь цветная к. п. 1702 г. с надписью: «надана к церкве св. в. м. Димитрия Княжицкой, на поминовение священника Павла и сродников иереем Григорием 1756 г.», – згадується в історичних джерелах.

Відомо, що в роки німецької окупації цей храм був перетворений на опорний пункт німецьких військ. «В період німецької окупації Княжичі були чи не найбільшим опорним пунк-том окупантів. Поліцейському осередку, який тут знаходився, підпорядкову-вались поліцейські дільниці і управи населених пунктів усієї східної частини району. Тут була добре оснащена система оборони навколо села та украплені будинки в самому селі. За розповідями  старожилів, поліцейська управа знаходилася у будинку священика, розташованому недалеко від церкви. Сама велична церква знаходилася вище на пагорбі. Її було перетворено на неприс-тупну фортецю. В кам’яних стінах церкви були пробиті спеціальні бійниці для кругового обстрілу, а на дзвіниці встановлені кулемети».

Княжичі відомі тим, що в ХІХ столітті тут народився священномученик Іоанн. Мова про Івана Івановича Смолічев,  який народився 27 січня 1889 року в с. Княжичі в сім’ї священника, 10 вересня 1937 року трійка при УНКВД по Карагандинській області приговорила його до вищої міри покарання. 15 вересня того ж року він був розстріляний. В серпні 2000 року священник Іоанн Смолічев був канонізований Архиєрейським Собором Руської Православної Церкви. 

Власники села

Детально про те, кому належали Княжичі з ХVІІ століття і громадянської війни, розповідає сайт вже колишньої Княжицької сільської ради:

«У 1684 році ще за часів гетьмана Самойловича царською грамотою Яків Жураковський отримав у володіння млин в с.Гирине на р.Свеса і при тому млині десять дворів. 17 грудня 1710 року гетьман Скоропадський видав універсал в якому закріпив за сином Якова, генеральним осавулом Василем Жураковським, серед інших маєтностей, і ці володіння під селом Княжичі.

Згодом В.Журавський докупив собі ще землі в Княжичах і збудував там хутір (більше десяти хат). 15 січня 1714 року гетьман універсалом підтверджує володіння В.Журавського, в тому числі і в с.Княжичі. 2 грудня 1720 року Скоропадський своїм універсалом передає йому у повне володіння все село Княжичі разом з селянами, які там проживали, а 31 березня 1721 року Петро І жалуваною грамотою закріпив всі маєтності Василя Жураковського. Після смерті Василя, всі маєтності переходять до його зятя Григорія Кулябки, оскільки єдиний син Петро помирає в один рік з батьком.

У першій чверті ХІХ століття землевласником в с.Княжичі був підпоручик Василь Артемійрвич Лашкевич. Разом з братом Степаном він володів в селах Поковнича Слобода, Щебри і Княжичі Глухівського повіту та в селі Суходолі Стародубського повіту 350 селянами. Помер В.А.Лашкевич в 1829 році і був похований в Воскресенській церкві напроти олтаря. Поміщик власної сім’ї не мав і його маєтності перейшли у спадок двоюрідній внучатій племінниці Анастасії Іванівні Лашкевич, яка вийшла заміж за Дмитра Федоровича Красовського. Нові власники оселились в селі Степанівка поблизу Княжич.

Тут необхідно підкреслити, що на території села знаходились маєтності кількох землевласників. Одним з них був Дмитро Захава, у якого в 1779 році народився син Павло. Павло Дмитрович Захава є один з самих яскравих зброярів ХІХ століття, творцем унікальних станків та вимірювальних прила-дів, знаменитим механіком Тульського збройного заводу, розробивши багато пристосувань для виготовлення  знаменитого штика, який пізніше став називатися «штиком Захави».

Чума в Княжичах

У щоденнику Я.Марковича зятя П. Полуботка під 1738 роком записано наступне:  «11 серпня був перший мороз. 31 серпня – «моровая язва» проявилась за селом Княжичі в хуторі якогось Степаненка. 24 вересня – від великої посухи обміліла річка Клевень, зупинились млини. Навіть старі люди не пам’ятають щоб таке колись було».

У жовтні Маркович писав, що глухівський отаман збирав до 400 чоловік по навколишніх селах для створення варти навколо сіл Княжичі та Гирине, де з’явилась «морова язва».

«Моровою язвою» називали інфекційну хворобу – чуму. Про цю «моровую язву» піклувалася навіть цариця Анна Іванівна. Вона вже 21 серпня 1738 року з Глухова одержала донесення про «морову язву» на хуторі Степаненка. Їй повідомляли, що живих людей з хутора вивели в пусте місце, а хутір разом з домашніми тваринами спалили. Навколо небезпечних місць були поставлена варта для пропуску людей. Вона наказала «къ препятствованию расширенія той опасной болѣзни всѣ удобь-вымышленные способы применять».

Своїм указом від З жовтня 1738 року цариця дала розпорядження генерал-фельдмаршалу Мініху створити застави для забезпечення кур’єрів, які перевозять пошту. Кур’єри повинні були оминати небезпечні місця і навіть Глухів, листи переписувати і передавати їх на списі через полум’я або стрілою.

До речі, нещодавно про наближені до Княжич села Гирине та Степанівку писав автор проекту «Без людей» Едуард Баранов.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *