Четверг, 9 декабря 2021

NEWS, ІСТОРІЯ

Село з 900-літньою історією. Що відомо про Княжичі

Село веде свою історію з сивої давнини. За свідченням істориків, Княжичам не менше 900 років. Сюди в глиб лісів, в урочище, що серед них ховалося, висилались усі княжичі  — менші нащадки князів яким заборонялось бути  претендентами на престол батьків. Звідси і пішла назва села, — писало про Княжичи книга «Зелен край».

Ці та інші історичні згадки про Княжичі зібрало Ямпільське інформаційне агентство.  

В «Описании Старой Малоросии. Т.2. Полк Нежинский. 1893г.» А.М.Лазеревський зазначає, що «про час заснування села немає ніяких відомостей. Але, судячи з назви, припускає, що Княжичі могли виникнути на місці древнього городища, спустошеного «в Батыево разорение». На це вказує і той факт, що свого часу поблизу села були знайдені предмети часів Київської Русі».

Храми Княжич

Краєзнавці припускають, що межі ХVІІ-ХVІІІ століть у селі була збудована дерев’яна церква Святого великомученика Димитрія.

Про неї є згадка, яка датована 1745 роком, — пише портал Откуда Родом: «В 1745 г. священник и прихожане Княжичского храма В. М. Димитрия писали: «приходская церковь, чрез многия лета стоячи, без поновления, обветшала, подвалины подгнили и кришка, за тем под час дождеваго лияния и течь имеется»

В 1821-1828 р.р. В.А.Лашкевич збудував в Княжичах кам’яну Воскресенську церкву, бо на той час стара дерев’яна церква Святого великомученика Димитрія вже була в дуже поганому стані. Але в селі продовжували і до теперішнього часу відмічають храмове свято Димитрія 8 листопада. 

«Ныне в Княжичах красивый каменный храм, с красивым иконостасом; потир – новой художественной работы. Из древностей здесь есть апостол львов. п. 1666 г. замечательный по изображениям и словам на первом листе; общая минея к. п. 1680 г.; триодь цветная к. п. 1702 г. с надписью: «надана к церкве св. в. м. Димитрия Княжицкой, на поминовение священника Павла и сродников иереем Григорием 1756 г.», — згадується в історичних джерелах.

Відомо, що в роки німецької окупації цей храм був перетворений на опорний пункт німецьких військ. «В період німецької окупації Княжичі були чи не найбільшим опорним пунк-том окупантів. Поліцейському осередку, який тут знаходився, підпорядкову-вались поліцейські дільниці і управи населених пунктів усієї східної частини району. Тут була добре оснащена система оборони навколо села та украплені будинки в самому селі. За розповідями  старожилів, поліцейська управа знаходилася у будинку священика, розташованому недалеко від церкви. Сама велична церква знаходилася вище на пагорбі. Її було перетворено на неприс-тупну фортецю. В кам’яних стінах церкви були пробиті спеціальні бійниці для кругового обстрілу, а на дзвіниці встановлені кулемети».

Княжичі відомі тим, що в ХІХ столітті тут народився священномученик Іоанн. Мова про Івана Івановича Смолічев,  який народився 27 січня 1889 року в с. Княжичі в сім’ї священника, 10 вересня 1937 року трійка при УНКВД по Карагандинській області приговорила його до вищої міри покарання. 15 вересня того ж року він був розстріляний. В серпні 2000 року священник Іоанн Смолічев був канонізований Архиєрейським Собором Руської Православної Церкви. 

Власники села

Детально про те, кому належали Княжичі з ХVІІ століття і громадянської війни, розповідає сайт вже колишньої Княжицької сільської ради:

«У 1684 році ще за часів гетьмана Самойловича царською грамотою Яків Жураковський отримав у володіння млин в с.Гирине на р.Свеса і при тому млині десять дворів. 17 грудня 1710 року гетьман Скоропадський видав універсал в якому закріпив за сином Якова, генеральним осавулом Василем Жураковським, серед інших маєтностей, і ці володіння під селом Княжичі.

Згодом В.Журавський докупив собі ще землі в Княжичах і збудував там хутір (більше десяти хат). 15 січня 1714 року гетьман універсалом підтверджує володіння В.Журавського, в тому числі і в с.Княжичі. 2 грудня 1720 року Скоропадський своїм універсалом передає йому у повне володіння все село Княжичі разом з селянами, які там проживали, а 31 березня 1721 року Петро І жалуваною грамотою закріпив всі маєтності Василя Жураковського. Після смерті Василя, всі маєтності переходять до його зятя Григорія Кулябки, оскільки єдиний син Петро помирає в один рік з батьком.

У першій чверті ХІХ століття землевласником в с.Княжичі був підпоручик Василь Артемійрвич Лашкевич. Разом з братом Степаном він володів в селах Поковнича Слобода, Щебри і Княжичі Глухівського повіту та в селі Суходолі Стародубського повіту 350 селянами. Помер В.А.Лашкевич в 1829 році і був похований в Воскресенській церкві напроти олтаря. Поміщик власної сім’ї не мав і його маєтності перейшли у спадок двоюрідній внучатій племінниці Анастасії Іванівні Лашкевич, яка вийшла заміж за Дмитра Федоровича Красовського. Нові власники оселились в селі Степанівка поблизу Княжич.

Тут необхідно підкреслити, що на території села знаходились маєтності кількох землевласників. Одним з них був Дмитро Захава, у якого в 1779 році народився син Павло. Павло Дмитрович Захава є один з самих яскравих зброярів ХІХ століття, творцем унікальних станків та вимірювальних прила-дів, знаменитим механіком Тульського збройного заводу, розробивши багато пристосувань для виготовлення  знаменитого штика, який пізніше став називатися «штиком Захави».

Чума в Княжичах

У щоденнику Я.Марковича зятя П. Полуботка під 1738 роком записано наступне:  «11 серпня був перший мороз. 31 серпня – «моровая язва» проявилась за селом Княжичі в хуторі якогось Степаненка. 24 вересня – від великої посухи обміліла річка Клевень, зупинились млини. Навіть старі люди не пам’ятають щоб таке колись було».

У жовтні Маркович писав, що глухівський отаман збирав до 400 чоловік по навколишніх селах для створення варти навколо сіл Княжичі та Гирине, де з’явилась «морова язва».

«Моровою язвою» називали інфекційну хворобу – чуму. Про цю «моровую язву» піклувалася навіть цариця Анна Іванівна. Вона вже 21 серпня 1738 року з Глухова одержала донесення про «морову язву» на хуторі Степаненка. Їй повідомляли, що живих людей з хутора вивели в пусте місце, а хутір разом з домашніми тваринами спалили. Навколо небезпечних місць були поставлена варта для пропуску людей. Вона наказала «къ препятствованию расширенія той опасной болѣзни всѣ удобь-вымышленные способы применять».

Своїм указом від З жовтня 1738 року цариця дала розпорядження генерал-фельдмаршалу Мініху створити застави для забезпечення кур’єрів, які перевозять пошту. Кур’єри повинні були оминати небезпечні місця і навіть Глухів, листи переписувати і передавати їх на списі через полум’я або стрілою.

До речі, нещодавно про наближені до Княжич села Гирине та Степанівку писав автор проекту «Без людей» Едуард Баранов.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *