Четверг, 9 декабря 2021

NEWS, ІСТОРІЯ

Від волосного містечка до звичайного села: історія Марчихиної Буди

Портал Свеса.ONLINE продовжує збирати історичні відомості про населені пункти, що увійшли до Свеської громади. Наступна наша розповідь про село Марчихину Буду.  

Перша згадка про село Марчихина Буда датується 1660 роком.

Портал Откуда Родом наводить наступну згадку про село: «Местечко ныне торговое, получило название по жене литовского дворянина Марка Кимбары Марчихи, занимавшегося здесь вываркою поташа и смолы. Население слободы происходило с 1660 г., как показывает письменный памятник – завещание Ивана Яцкевича 1661 года».

Сайт вже колишньої Марчихинобудської сільської ради зазначає, що село  одержало  назву  по  дружині  литовського  дворянина  Марка  Кімбали — Марчихи,  яка  займалась  тут  виваркою  поташу  і  смоли.  Будами  звались  підприємства  в  лісі  для   добування  цих  речовин.  З’єднання  двох  слів:  Буда  (підприємство)  і  Марчиха  (по  імені  господарки)  дало  назву  населеному пункту.

Старовіри в Марчихиній Буді

З  1720 року  в  Мар-Буді  почали  поселятися  розкольники, які прожили в населеному пункті до 1828 року.

«С 1720 г. в предтечевском приходе стали селиться раскольники. Они переходили в Буду для торговли из разных мест вел. России. В 1736 г. было их 7 м. 8 ж., в 1790 г. 113 м. и 99 ж., в 1827 г. 132 м. и 146 ж. До 1837 г. была у них в Буде часовня с колоколами. После пожара, истребившего в 1828 г. часовню вместе с 80 дворами жителей, раскольникам не позволено селиться в Буде и они поселились в 5 вер. от Буды, в Родионовке до 70 дворов раскольничьих.

Едва ли не к раскольникам Буды относилось донесение гетмана в сенат 1722 г. о том, что в ограблении подрядчика Семена Олтухова по показанию воров жителей Севска «обвиняются староста и другие марчихино-будянцы», — пише портал Откуда Родом.

Храми Марчихиної Буди

З 1770 року в Марчихиній Буді існувало два храми Іоанівський та Миколаївський.

«Иоановский храм стоял на месте современной шпагатной фабрики. При сносе храма в 60-х г.г., под фундаментом было найдено каменную плиту з надписью: “Усердием старосты и житарей создано. Перенесено из Демяновского монастыря 1762 года”. Крестьяне были монастырскими. По данным архивов прихожан было достаточно много. В 1770 г. – 1642 человека, 1810 г. – 2139 человек, 1860 г.- 3502 человек, 1965 г. – 4923 человек, 1962 г.- 3360 человек», — пише сайт місцевого храму Хрестителя Господня Іоана.

«В Николаевском храме крест с надписью: «року Божого 1701 – Самойло Шликевичь надал до храму св. Николая, до Буды Марчихинской»; евангелие львов. п. 1690 г., другое к. п. 1697 г. на последнем написано: «надано Василием Стотинским до храму св. Николая в селе Буде Марчихиной; на тот час я иерей Николай руку подписал и отец Андрей св. Иоанна Предтечи, – и я иерей Максим покровской гиринской церкве на тот час прилучившися». Последний известен по бумагам 1718 г.

Храм св. Иоанна Предтечи построен в 1707 г. Здесь казанская икона Богоматери – предмет особенного благоговения для народа; на ней сереб. риза. Говорят, что эта икона сперва стояла в частном доме в амбаре. По ведомости 1783 г. она уже в храме и с нынешнею серебрен. Ризою», — пише портал Откуда Родом.

Як свідчить Черниговскія Епархіальныя извѣстія. Отдѣлъ оффиціальный.  1871, 17 червня 1871 року ураган зруйнував дзвіницю Миколаївської церкви.

Як зазначає сайт Марчихинобудської сільської ради, в  роки  радянської  влади  дві церкви були  зруйновані.  При  знесенні  Іванівської  церкви,  яка  стояла  на  місці  двору  сучасної  мішочної  фабрик, під  фундаментом  церкви  було  знайдено  кам’яну  плиту  з  написом:  “Усордием  старосты  и  житарей  создано.  Перенесено  из  Демяновского  монастыря  1762  года”  Це  доказ,  що  в  Дем’янівні  до  1762 року  був  монастир. 

Марчихина Буда в ХІХ столітті

В цей період містечко Марчихина Буда отримало статус адміністративного центру і було центром Марчихино-Будської волості Глухівського повіту Чернігівської губернії.

Як свідчить «Дело о выкупе земельных наделов временнообязанными крестьянами И.Д. Красовского селения Княжич Глуховского уезда Черниговской губернии. 1862 г.», до Марчихинобудської олості входили «с.Гирин, с. Журавка, с.Княжичи, местечко Марчихина Буда, д. Никитовка, д. Родионовка, с. Хохловка, с. Чуйковка, с. Юрасовка».  

Більше про цей період історії села розповідає сайт сільської ради: «В  селі  жили  «казьонні»  селяни,  дрібні  дворяни,  які  володіли  наділами  30-50 га.  землі:  Клігановські,  Потапченки,  Ребенки.

Промисловість  Мар-Буди  19ст.:  млин  біля  річки,    винокурний  завод,  маслобійний  завод.  За  9 км.  від  нашого  села  в  1876 році  поміщик  Неплюєв  збудував  завод  по  ремонту  устаткування  цукрових  заводів  і  сільськогосподарського  інвентаря. Це  підприємство  ще  не  можна  було назвати  заводом.  Швидше це  була  примітивна  механічна  майстерня  з  відсталим  устаткуванням,  де  застосовувалась  важка  ручна  праця.  В  той  час  там  працювало  близько  200 чол.  з  них  56 чол.  були  жителі  с.Мар-Буда.  Розорені  нуждою  селяни  продавали  свої  робочі  руки.  Згодом  працюючі  почали  оселятись  і  виникло  селище  Свеса,  яке  в  1913 р.  налічувало  біля  700 чол.  мешканців.  Приблизно  в  1896р.  неподалік  від  цієї  майстерні  був  збудований  цукровий  завод.

В  60 — 70-х роках  19  ст.  (1876р.)  в  Мар-Буді  була  відкрита  церковно-приходська  школа,  в  якій  навчались  до  40 учнів.  Вчилися  три  роки.  Головним  предметом  був  “Закон  Божий”.   Дітей  навчав  священник.  Також  вивчали  слов”янську  і  російську  мови.

У  1907 р.  земство  побудувало нову  дерев’яну  школу,  обкладену  цеглою.  Школа  була  одноповерхова,  але  велика  і  красива.  Вона  мала  5  класних  кімнат  і  дві  квартири  для вчителів.  Навчались  в  дві  зміни. Школа  давала  семирічну  освіту.  В  1939 році  був  відкритий  8-й  клас,  а  в  1941р.  вперше  був  випущений  з  цієї  школи  десятий  клас.  В  1942р.  це  приміщення  було  зруйноване  партизанами,  щоб  у  ньому  не  ховались  німці.  Одразу  після  звільнення  села  2 вересня  1943р.  почала  працювати  школа.  До  1949р.  вона  була  семирічною,  з  1949р. – стала  середньою.  До  60р.  20ст.  в  Мар-Буді  було  дві  школи:  восьмирічна  і  середня.  У  70-х  роках  20ст.  було  збудовано  нове  приміщення  сучасної  двоповерхової  школи,  освіта – загальна  середня.

Охорона  здоров’я  була  занедбана.  Лікарів не  було,  лише  знахарі-самоучки. Перед  Жовтневою  революцією приїхав  фельдшер  Дмитро  Васильович  Федотенко.  Була  збудована  аптека,  де  знаходились  фельдшер  і  ветлікар,  ліків  для  хворих  було  мало,  смертність  була  високою.  Не  було  приміщення  для  хворих,  не  було  пологового  відділення.  На  охорону  здоров’я  держава  коштів  не  виділяла», — зазначає сайт Марчихино-Будської сільської ради.

Революція 1905 року

Важкі  умови  життя  в  селі  і  на  заводах  Свіси  та  Хутору-Михайлівському  породжували  масові  невдоволення  серед  робітників  і  селян.  Особливо  це  проявилося  під  час  революції  в  Росії  (1905-1907 р.р.).  в  прилеглих  до  села  лісах  робітники  і  селяни  влаштовували  сходи  і  мітинги.  Селяни  вимагали  зменшення  податків,  перерозподілу  землі,  а  робітники – 8-годинний  робочий  день.

В  селі  Мар-Буда  була  група соціал-демократів,  на  чолі  її  були  псаломщик  Іванівської  церкви  Покровський  Василь  Петрович  і  дяк  Миколаївської  церкви  Болмат  Іван  Тимофійович,  Ковбаса  Митрофан  Гнатович,  старшина  волості  Мороко  Іван  Миколайович.  Вони  збирались,  читали  політичну  літературу,  поширювали  її  серед  селян.  Ця група  існувала  підпільно,  її  весь час  переслідували  жандарми.  Покровського  і  Болмата  кілька  разів  заарештовували.

Студенти  Самофал  Григорій  Іванович  і  Самофал  Семен  Іванович  розповсюджували  по  селу  більшовицькі  листівки.  В  них  були  заклики  проти  царя,  жандармів,  поміщиків.

В  1905 році  сталася  забастовка  в с. Мар-Буда,  Хуторі-Михайлівському, спалено  сахарний  завод.  Для  придушення  повстання  був  викликаний  загін  із  Глухова.  120 чол.  було  засуджено  на  1,5 р. ув”язнення,  двох – покарано  різками  (Архіпченко  Терентія  та  Листопада  Миколу).

В  1907 році  сталася  покража  волості,  викрадено  300 крб. грошей  і  205  бланків  для  паспортів.  Це  діяла  підпільна  соціал-демократична  організація.  Паспорти  були  таємно  відвезені  в  Сибір,  щоб  врятувати  засуджених  земляків.

Марчихина Буда у роки боротьби за Українську державність

Про ці події різні джерела наводять протилежну інформацію.

Відомо, що у 1917 році село входило до складу Української Народної Республіки, але внаслідок поразки Перших визвольних змагань село було надовго окуповане більшовицькими загарбниками.

Відомо, що згідно з договором між Гетьманом України Павлом Скоропадським та більшовицькою Росією, Марчихина Буда опинилась у нейтральній зоні. Цим і скористались жителі Росії наприкінці осені 1918 року під час протигетьманського повстання.

Як пише відомий український історик Роман Коваль, «свідок студент Яків Решетників стверджував, що першою жертвою стало його рідне село Марчихина Буда, що на сході Чернігівщини. Село оточили в одну з останніх ночей жовтня. Над ранок озброєні червоноармійці увійшли в нього з усіх боків. Перелякане населення опору не чинило, хто міг, тікав до лісу.

Невдовзі вулиці заполонили валки, призначені для награбованого майна. Почалося діловите мародерство. Все більш-менш цінне майно виносилося з хат і складалося на вози. Дехто з селян намагався оборонити свої господи… Одна старшого віку жінка заступила двері, не бажаючи пускати грабіжників. Тоді вони кинули їй під ноги гранату. Майно виносили через розірваний труп… Інших зганяли на майдан…

До червоноармійців приєдналася отара «мішечників» і селян, що спеціально прибули з Орловщини… Над селом неслась московська лайка, плач дітей, одірваних від своїх родин, несамовиті крики жінок, яких ґвалтували ординці.

Заповнивши, вози відправляли на схід. Туди ж погнали затриманих мешканців Марчихиної Буди. Орда зі здобиччю відходила.

«На прощання» москалі розстріляли двох українських юнаків.

Відвага й спокій, з якими хлопці зустріли смерть, вразила навіть ворогів. Червоноармійці відмовилися виконувати екзекуцію. Але комісар погрозами таки примусив їх. На його команду вони випалили з рушниць. Парубки здригнулись і зблідли. Одяг одного з них зачервонів. Нерухомо, з упертими поглядами, без жодного слова благання хлопці продовжували стояти. Ранений тільки промовив:

— Скорше!

Червоноармійці опустили рушниці. Тоді підскочив розпінений комісар і добив пораненого…

Під вечір кривавий бенкет припинився.

Остання група червоних москалів залишала пограбоване село. За нею поспішали вози «мішечників» та орловських селян. На одному з них сидів хлопчак і приміряв на себе одяг. Поруч йшов високий, одягнений в якесь жіноче вбрання москвин. Хоч він вже поміняв лапті на чоботи і мав цілий віз здобичі, та все одно був невдоволений.

Він хижо зиркав то на один, то на інший бік вулиці, наче чогось шукав. Нарешті його увагу привернув будинок сільського вчителя. Буркнувши щось своєму сину, москвин бігцем попрямував до хати. За хвилину його заросла рудою бородою твар висунулася з розбитого вікна. В руках він переможно тримав два горщики. Хлопчик зіскочив із воза, підбіг до батька і забрав у нього здобич. Повертаючись до воза, гукнув:

— Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.

Звичайно, ніякого самовара «тятька» не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.

Насувалася ніч. Темрява закутувала зранене село. З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни».

В характеристиці Управління МДБ Сумської області про політичну ситуацію в районах області, яка була датована жовтнем 1950 року, згадується про існування Мар-Будської Самостійної Української Республіки.

«Ямпольский район: В 1918 году в с. Марчихина Буда из местных националистов – кулаков была организована так называемая Мар-Будская «Самостийная Украинская Республика», имеющая свой вооружённый отряд до 300 чел, которая существовала в течении 3-х месяцев, после чего ликвидирована частями Красной армии.», – вказано у повідомленні за підписом заступника начальника УМДБ Сумської області по кадрам.

З іншої точки зору події тих років описує сайт Марчихино-Будської сільської ради «До  села  Мар-Буди  звістка  про  революцію  дійшла  не  зразу,  а  одержавши  цю  звістку  темні  сільські  люди  не  вірили,  бо  в  селі  не  було    радіо,  мешканці  не  бачили  центральних  газет.  Через  три  місяці  після  Жовтневої  революції  (у  лютому  1918р.)  в  село  приїхав  штаб  Брянського  червоногвардійського  кавалерійського  загону,  який  був  створений  у  Брянську  і  направлений  на  Україну  для  боротьби  з  контреволюцією,  німцями  і  гайдамаками.  Штаб  загону  стояв  в  Мар-Буді,  а  операції  проводились  під  Свісою,  Хутором-Михайлівським,  Есманню  і т.д.  Було  створено  в  селі  і  ЧК,  декого   репресовано.  Розстріляли  Муравського.

В  громадську  війну  в  Мар-Буда  був  створений  партизанський  загін, командував  Єрмаков  Володимир  Іванович.  М. Щорс  формував  свій  полк  на  Ямпільщині  в  селі  Степне.

Учасники  громадянської  війни: Півник  Артем. Бородай  Павло  Макарович. Тумар  Йосип  Семенович. Барабан  Іван  Григорович. Кривцун  Василь  Павлович. Полевик  Іван  Якович  (чекист). Кисло  Андрій  Назарович  (чекист).

Була  в   селі  і  есерівська  група,   до   якої   належав   Мороко  Павло Федорович.

Були  серед  жителів  села  Мар-Буда  і  ті,  що  не  поділяли  поглядів  комуністів.  Вони  вступали  в  загони,  що  називались  гайдамацькими:  Дудко  Яків,  Заміс  Петро Якович. У  вересні  1919р.  через  село  проходив  Денікін,  до  його  загону  приєднався  Заміс  П.Я.» — зазначається на сайті.

Колективізація і знищення селян — одноосібників

Як стверджує сайт сільської ради,організація  колгоспів  в  Мар-Буді  почалася  в  1929 р.  Спочатку  було  створено  5  колгоспів.  По  вул. Москалівка  було  створено  2  колгоспи:  колгосп  ім. Ворошилова  головою  був  Нечипоренко  Павло  Якович,  а  головою  к-пу  “Зелений  гай” – Шинкаренко  Матвій  Олександрович.  По  вул. Листопадівка організатором  був  Полевик  Іван  Якович,  він  ходив  по  дворах  і  вів  агітацію.  Спершу  записалось  тільки  15  чоловік.  Через  два  дні  було  зібрано  збори.  Після  цього  вступило  ще  20  сімей.  В  перші  дні  вдалося  втягти  в  колгосп  куркуля  Листопада  Олексія  Даниловича.  У  нього  було  кілька  коней,  дві  корови,  паровий  млин.  За  його  прикладом  в  колгосп  вступили  всі  жителі  вул.  Листопадівка.  По  вул.  Тухальовка  організатором  колгоспу  був  Гончаров  Федір  Іванович.  Колгосп  звався  “Новий  мир”.  Бідняку  Шарофосту  Антону  Опанасовичу  доручили  нарізати  садиби.  В  кого  було  багато  землі  біля  садиби – відрізали  в  колгосп.  Це  викликало  невдоволення.  Особливо  відчайдушний  опір  землемірам  чинили  жінки  і  кидали  грудки  землі,  каменюки,  а  потім  вкинули  в  яму  Шарофоста  А.А.  і  почали  бити.  Викликали  кінну  міліцію  з  м. Глухова.  Деяких  жінок  було  арештовано  і  засуджено  до  тюремного  ув”язнення.  По  вул.  Тишковка  було  організовано  в  1929р. колгосп  “Шлях  незаможника”.  В  Руденці – “Оборона  країни  (1930р.).  Наприкінці  1931р.  всі  ці  колгоспи  було  злито  в  один  промколгосп  ім.  Ілліча,  але  це  об”єднання  не  виправдало  себе  і  в  1934 р.  знову  розділили  промколгосп  на  такі:

  1. Промколгосп  ім.  Ілліча  (Тростянка  і  Листопадівка)
  2. Колгосп  ім.  Ворошилова  (Москальовка)
  3. Колгосп  “Оборона  країни”  (Руденка)
  4. Колгосп  ім.  Щорса  (Тухальовка,  Тишковка)
  5. Колгосп  ім.  Третьої  п”ятирічки  (Тухальовка).

Деякі   жителі   Мар-Буди   продовжували   чинити   опір.  Їх   оголосили куркулями.  Серед  них  Нікищенко  Олексій  Пилипович,  Носов  Михайло  Антипович  (замордований  комуністами).  До  1936 року  в  Мар-Буді  вже  не  було  одноосібників.

Роки НЕПу

Перший  клуб  в  Мар-Буді  відкрили  в  1925р.  Кооперація  СПО  відкрити  в  1928р.,  сільмаг – 1925р.

В  період  непу  в с.  Мар-Буда  були  приватні  торговці,  які  мали  свої  крамниці:

  1. Підлісний  Михайло  Антонович;
  2. Ребенко  Федір  Іванович;
  3. Мороко  Федір  Андрійович;
  4. Сонін  Федір  Степанович;
  5. Сонін  Яків  Степанович;
  6. Заміс  Яків  Антонович;
  7. Шинкаренко  Андрій  Олексійович.

З’явились  заможні  селяни – куркулі,  які  займались  спекуляцією  на пряжі  канатів  (Резнік  Семен  Денисович,  Коструба  Максим Опанасович,  Ковальов  Василь).

Роки Другої світової війни

1  жовтня  1941р.  в   село  вступили  німецькі  окупанти.  Старостою  був  призначений  Барабан  Федір  Данилович,  який  до  цього  був  бригадиром колгоспу.  На  той  час  йому  вже  було  більше  60  років.  Була  створена  управа  (старостат).  Там  працювали  Чибар  Петро  Опанасович,  Букатіна  Олександра.  Одного  разу  німці  поставили  вимогу  дати  списки  партійців  і  активу.  Секретар  старостату  написав  список на 70 чол.,  але  староста  Барабан  Ф.Д.  порвав  цей  список.  За  це  було  розстріляно  кілька  чоловік: Гребенюк  Данило  Степанович  (активіст);

  • Заміс  Марія  Іванівна  (партійка);
  • Півник  Леонтій  Федорович;
  • Мороко  Марія  Яківна – зоотехнік  (розстріляли  за  сина  партизана.  Сама  одвезла  його  до  загону,  вернулася  в  село,  де  її  і  схопили);
  • Плескачова  Зінаїда  Григорівна  (медсестра,  перев”язала  пораненого  бійця.  Ще  поскаржилась  на  поліцаїв,  які  пограбували  її  майно);
  • Мороко  Петро  Фролович  (дочка  Анна  пішла  в  партизани);
  • Рубан  Влас  Степанович  (переховував  партизан).

Німці  вступили  в  село  з  с. Руденки,  підпалили  крайні  будинки,  мешканців  почали  зганяти  на  кладовище,  погрожувати  розстрілом,  але  потім  відпустили.  В селі  було  170  поліцаїв:

  1. Гребенюк  Василь  Юхимович;
  2. Ніженець  Іван  Степанович;
  3. Єрмоленко  І.І.;
  4. Ковбаса  Ром.  Єг.;
  5. Ященко  І.  Олекс.;
  6. Ященко  І.Ф.;
  7. Нікіщенко  І.Ол.;
  8. Олійник  Петро  Васильович;
  9. Твердунов  Микита  Данилович;
  10. Ковбаса  Порфирій  Єгорович;
  11. Болмат  Сергій  Григорович;
  12. Мерзлий  Яків  та інші.

Партизанський рух

На  території  Ямпільщини  було  створено  загони  партизан.  З  перших  днів  німецької  окупації  Ямпільщини  підпільний  райком  партії,  який  очолив  Красняк  Данило  Дмитрович  провів  значну  роботу  по  організації  партизанського  загону  “За  Батьківщину”  і  залученню  в  його  ряди  широких  верств  трудящих.  Йшов  час.  Помітно  зростали  ряди  партизанського  загону.  Командиром  його  став  колишній  начальник  Ямпільського  райвідділу  міліції  Гнибіда  Сергій  Михайлович,  а  командиром  Красняк  Д. Д.  Згодом  з  загону  “За  Батьківщину”  виділилось  кілька  самостійних  загонів.  Одним  з  цих  загонів  керував  наш  земляк,  житель  с.Мар-Буда  Ісай  Тихонович  Пастушенко,  це  загін  “За  Батьківщину  №2”.  Він  дійшов  до  Полтавської  області.  І. Т. Пастушенко – відважний,  хоробрий,  скромний,  гуманний,  завжди  йшов  попереду.  Він  дожив  до  щасливих  днів  Перемоги,  але війна  підірвала  здоров”я  командира.  Він  помер  у  1957 році.  В  партизанському  загоні  “За  Батьківщину”  було  багато  самовідданих  безстрашних  людей.  Всі  захоплювалися  подвигами  нашого  земляка  жителя  с.Мар-Буда,  командира  групи,  першого  комсомольця  нашого  села   Андрія  Олександровича  Трощенка  (загинув  у  1944р.).  В  партизанський  загін  пішли  і  активно  діяли  такі  жителі  с.Мар-Буда:

  1. Рубан  Петро  Степанович;
  2. Гончаров  Микола  Микитович  (його  мати  і  12-річний  брат  були  схоплені  і  розстріляні  німціми);
  3. Гончаров  Дмитро  Сергійович  (агроном);
  4. Гончаров  Павло  Сергійович (підліток  14 років.  Активно  діяв  розвідником,  вдягнений  в  лахміття  жебракував,  приносив  цінні  відомості  командуванню);
  5. Мороко  Анна  Петрівна  (загинула  в  1944р.);
  6. Шило  Мотрона  Іванівна;
  7. Лозовський  Семен  Васильович  (загинув  у  1943р.  в  Брянських  лісах);
  8. Рудницький  Терентій  Анисімович;
  9. Поваляшко  Матвій  Дмитрович  (туркмени  порубали  на  шматки  в  серпні  1943 р.);
  10. Олійник  Іван  Олександрович  (брав  участь в численних  бойових  операціях  на  території  Ямпільщини, на Чернігівшині,  в  Білорусії, а пізніше  в  рядах радянської  Армії  до  повної  перемоги  над  ворогом.  Після  війни  працював директором  Дем”янівської  восьмирічної  школи);
  11. Деркач  Федір  Федорович  (Шостка);
  12. Нещерет  Олександра  Григорівна  (загинула  в 1944 р.);
  13. Гребенюк  Іван  Якович;
  14. Нещерет  Іван  Сергійович;
  15. Рудницький  Іван  Сергійович.

В  1943 році  2 вересня  наше  село  було  звільнено  від  німецької  окупації.  Бій  почався  о  9-й  годині  ранку  і  тривав  2-3  години.   На  подвірні  колгоспу  “40  років  Жовтня”  була  встановлена  німецька  артилерія.  Відступаючи  ворог запалив  склад  з  боєприпасами,  який  знаходився  на  стадіоні.  Багато  шкоди  заподіяв  ворог.  Вбито  багато  невинних  людей,  спалили  матір  з  5  дітьми  Ткаченко  за  те,  що вона  єврейської  нації.  Розстріляли  Третякову  Олену  Матвіївну  за  те,  що  не  до  вподоби  слово  сказала  німецькому  солдату.  Двоє  дітей  залишилися  сиротами.  Багато  молоді  вивезли  до  Німеччини.  В  Хуторі-Михайлівську  був  створений  табір  полонених,  де  тисяча  людей  загинула  від  голоду,  побоїв,  холоду.  Після  звільнення  нашого  району  для  них  була  зроблена  велика  братська  могила, — зазначає сайт сільської ради

Легенди села

Недалеко від ставка «Радаково», який викопано в лісі за селом, є джерело з чистою прозорою водою «Бездонна криниця». Колись там була криниця. Марчихинобудські сторожили розповідають ніби вона підземними рукавами сполучалась з Синьою криницею, що за селищем Свеса. А назву свою джерело отримало завдяки таким подіям.

«Було то давно, ще тоді коли наші предки тільки почали заселяти Слобожанщину, переселяючись зі спустошеної і розореної Наддніпрянщини. У ті часи не було на тому місці ні ставка ні лісу, так пролісок. Якось їхав тим проліском козак, куди та звідки невідомо. День був спекотний і його мучила спрага. Побачив козак джерело з чистою водицею, так зрадів як дитина подарунку на Різдво. Зліз козак з коня, напився сам, напоїв коня та вже збирався їхати далі. А потім вирішив набрати у флягу води. Повернувся до джерела, тільки-но зачерпнув, як земля під ним обвалилася і пішов козак під воду разом з конем. Діти, що випасали корів недалеко побігли в село і покликали людей. Та скільки не намагалися витягнути козака, навіть дна не дістали. А через кілька днів кажуть виплив той козак у Чорному Морі. З тих пір і почали називати джерело Бездонною криницею. Хто зна, чи правда то, чи людський вимисел, але джерельце з чистою, холодною водою в Казенному лісі й досі називають Бездонною криницею, — зазначається у статті про Марчихину Буду в Вікіпедії.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *