Це було в неділю, ми виїжджали всією родиною разом із родиною мами моєї, виїздили автобусом шкільним, який надала нам влада. Збір був о 15.00 біля зупинки. Потім був приліт туди. У бомбосховище діти побігли, поки не закінчився відбий тривоги, ми чекали цього автобуса ще 4 години, бо нам нікуди було бігти із цими сумками, із дітьми. А потім нам сказали інший час, інше місце і в 19.00 ми вже їхали до Шостки. До Шостки ми доїхали. Але нас повезли далі. Нас привезли в село Клишки, у школу,- розповідає Любов Сергієнко.
Умови як у гуртожитку, як в таборі. Тут дуже добрі люди. Нам це дуже сподобалось. Нас годують, тут є душ, – говорить пані Люба.
Але ж ми не можемо тут залишатися, це звичайна школа, куди сьогодні навіть діти приходили. Їхати нам нікуди, у нас немає ні родичів ніде. Шосткинська міська адміністрація приїздили, питали у нас, що ми плануємо, можливо вони запропонують нам допомогу якусь із житом. Якщо ні, будемо самі щось вирішувати у Шостці щось тимчасове для перебування. Додому страшно поки що їхати.
Я не знаю, нам страшно. Хочеться десь бути, можливо бути в Шостці, а приїздити туди. Там і речі, там город невикопаний. Ми бачили багато теж наших односельчан, вони не розуміють, що їм робити. Щоб жити в більш гарних умовах, треба знати житло дороге, помісячно і подобово дуже дорого. У мене велика родина, – говорить переселенка.
Дехто з тих, хто перебуває тут у школі, вже знайшов виходи на волонтерів та планує переїхати закордон. Але в основному всі в підвішеному стані. Але головна проблема – це відсутність свого куточка, житла, де б вони могли облаштуватися зі своїми родинами. Нагадаємо, поки офіційно евакуацію з прикордонних громад Шосткинського району не оголошували.