Четверг, 9 декабря 2021

Рубрика: КРАЄЗНАВСТВО

NEWS, КРАЄЗНАВСТВО, МЕДІА
Свеса, яку ми пам’ятаємо: В мережі опублікували знімки центральної частини селища у радянські роки

Унікальні історичні знімки опублікували в групі «Мої Суми» в соціальній мережі Фейсбук

Наше видання вже публікувало старі фотографії селища, але тоді в кадр потрапили вулиці з одноповерховою забудовою. Сьогодні ж ви можете побачити, як виглядала центральна частина селища у радянські роки.   

КРАЄЗНАВСТВО
Зруйнована пам’ять. Як зараз виглядає будинок відомого глухівського лікаря Якова Тарасова неподалік Свеси

Одним з небагатьох пам’ятників історії, які досі залишаються на території Свеської громади, є будинок лікаря Якова Тарасова в с. Шевченкове

На початку минулого сторіччя цей населений пункт називався за прізвищем свого власника – хутір Тарасів. У радянські часи його перейменували на честь Т.Г. Шевченка, але у народній мові він досі зберігає свою історичну назву.

Про власника хутору та і всієї Орлівки – Якова Тарасова нещодавно писала глухівський історик Віра Назарова, адже наш земляк багато років працював у медичних закладах Глухова і залишив по собі добру пам’ять:

«Родился он 24 марта 1854 года на хуторе отца близ села Орловка недалеко от Янполя. Его отец, Евграф Данилович Тарасов, был помещиком, которому принадлежала и сама Орловка. Мать Якова Евграфовича, Ульяна Александровна, в девичестве носила фамилию Нарбут. В течение 10 лет Яков Евграфович учился в Новгородсеверской гимназии, после окончания которой, в 1874 году, поступил на естественное отделение физико-математического факультета Императорского Санкт-Петербургского Университета. После окончания первого курса Тарасов перевелся на медицинский факультет Медико-хирургической Академии. В 1878 году, будучи студентом 5-го курса, Тарасов получил приглашение от Глуховской земской управы принять участие в ликвидации сильной дизентерии в Марчихиной-Буде, принял это предложение и безвозмездно осуществлял наблюдение за больными. В 1880 году Яков Евграфович получил степень лекаря и диплом об окончании Академии. После окончания учебы Тарасов поселился в Глухове, вначале состоял при Глуховской Земской больнице, затем обзавелся частной врачебной практикой и состоял врачом-консультантом при больнице Св. Евфросинии, был почетным Мировым Судьей, Непременным Членом уездного по крестьянским делам присутствия и Членом Уездного по питейным делам присутствия», — йдеться у публікації.

Будинок Якова Тарасова в Шевченковому зберігся до нашого часу. Люди розповідають, що у роки громадянської війни його не дали знищити місцеві селяни, які поважали лікаря за те, що він лікував їх безкоштовно. Далі приміщення перейшло у власність колгоспної бригади, з 90-х років воно опорожніло і почало руйнуватись.

В розпорядженні Ямпільського інформаційного агентства опинились знімки цієї будівлі, що були зроблені у різні роки. З їх допомогою можна легко прослідкувати, як змінювався цей будинок і, як дійшов до остаточного занепаду.

Фото 1970-х років зроблене А.С. Смиченком, фото 1980-х свеським краєзнавцем С.В. Безуглим, фотографії 2016-2021 року – автором проекту «Без людей» Едуардом Барановим.

1970-ті роки

1980-ті роки

2016 рік

2019 рік

2021 рік

Цікаво, що на цеглі, з якої виготовлений фундамент будівлі, міститься напис «Т.Я.», який, імовірно, означає «Тарасов Яків».

КРАЄЗНАВСТВО, МЕДІА
Без людей. Ломленка – географічна межа

Автор проекту «Без людей» Едуард Баранов продовжує знайомити читачів Ямпіль.INFO з сьогоденням покинутих та вимираючих сіл колишнього Ямпільського району.

«До уваги суспільства пропоную фоторепортаж та особистісні враження від подорожі до Льомленки – невеликого, але затишного та мальовничого села Сіверської Сумщини, на самому державному кордоні України.

Зручного та асфальтованого шляху сюди немає – тому мені довелось вкотре їхати велосипедом піщаною дорогою, крізь поля соняшника та кукурудзи. Наразі все це є володіннями сучасних латифундистів…

За час роботи над проектом помітив цікаву закономірність – за часи «великого та могутнього» СРСР, що виборював «мир во всём мире» та витрачав величезні кошти на танки та ракети, звичайні невеликі села залишились без елементарної інфраструктури та швидко зникали. Прикладом є Олександрівське та Базилевщина, які ще до того потрапили до зони забруднення чорнобильським «мирним» атомом.

Хоча ніде правди діти – сучасній феодально-олігархічній владі проблеми малих сіл також не цікаві.

В цьому селі насправді є ознаки життя – в приміщенні покинутого клубу я помітив напис фарбою зі смайликом поряд зі схожим, датованим 1993 роком. Мабуть, сучасне покоління «зумерів» так розважається, або бажає залишити власний слід в історії…

Ще мене вразила стара криниця за двома покинутими хатами, біля якої розташовано прикордонний попереджуючий знак. Навіть в жилих селах відра часто відсутні, або приковані до ланцюга, а тут воно просто стоїть і його ніхто не забирає», — пише автор.

Далі буде.

КРАЄЗНАВСТВО, МЕДІА
Без людей. Радіонівка

Проект «Без людей» був би неповним, якщо б поза увагою залишились прикордонні села колишнього Ямпільського району, — пише до редакції нашого видання автор проекту Едуард Баранов. Саме вони і заслуговують на особливу увагу.

«Вкотре наголошую, що висловлюю лише суто особистісні оцінки та враження, тому прошу не турбуватись критиків, думка яких мені не цікава. Ідея проекту та моєї діяльності взагалі полягає в доведенні до суспільного загалу думки, що можливо не треба шукати долі за морями, бо вона може бути поруч…

Можливо, це надмірно патетично, але автор робить це саме з любові до цієї землі, бо іншої у нього немає…

Також вважаю свою діяльність більш чесною та реалістичною, на відміну від «журналістів – гранітоїдів»  на коштовних позашляховиках, мета яких зафільмувати з коптера «жахливу реальність» та найдорожче її продати. Або взагалі взяти з інтернету застарілі демографічні данні, що не відповідають дійсності та зі свого офісу поширити це, як правду, в тому числі з використанням знімків з мого проекту», — наголошує автор.

До уваги читачів фоторепортаж з Радіонівки – старовинного словянського поселення, історія якого сягає VIII-XIII ст. (якщо вірити книзі «История городов и сёл Украинской ССР», що була надрукована у Києві в 1980 році).

Колись тут було підсобне господарство Свеського насосного заводу, тракторний парк та ферма. А зараз тиша – навіть не гавкають собаки, бо ці тварини потребують господарів. А ще посеред села в кущах майоріє   Монумент загиблим мешканцям, народна тропа до якого заростає бур’яном, як і все село загалом …

Далі буде.

КРАЄЗНАВСТВО
Звідки походить назва Івотка?

Івотка – найбільша і, напевно, найчарівніша річка Ямпільського краю. Беручи початок в Росії, вона перетинає російсько-український кордон неподалік села Родіонівка і несе свої води на захід, вздовж Свеської, Ямпільської та Шосткинської  громад. В Десну річка впадає  трохи північніше Ображіївки.

Якщо місцеві звикли до назви цієї річки, то туристи часто питають, що означає ця незвична назва. Відповідь на це питання ми і спробуємо знайти в нашому дослідженні.

Відразу зазначимо, що Івотка – дуже старовинна річка, яка часто згадується в історичних джерелах. З часу виникнення назви «Івотка» пройшли століття. Тож, докопатись до істини нам буде дуже і дуже важко. Але ми спробуємо відшукати для Вас головні версії походження цієї незвичної назви.

Ямпільчанам, напевно, не раз доводилося чути легенду про походження цієї назви. Її згадує і місцевий краєзнавець Віктор Цвілодуб у статті «Відгомін старини». «Із вуст в уста передається легенда про те, як цариця Катерина ІІ мандрувала нашими краями і була неприємно здивована, що на її шляху не трапилося жодної річки. Коли із-за лісів непомітно з’явилася велика річка, то імператриця не стрималася і вигукнула: «И вот река!» – (Івот)», – пише краєзнавець.

Цікаво, що на сусідній російській землі також поширена подібна легенда. Але не про Катерину ІІ, а про місцевого промисловця Мальцева, який поїхав обирати місце для свого нового підприємства і, обравши його, промовив «И вот быть тут заводу». Саме так, на думку росіян, свою назву отримало село Івот в Дятьківському районі, а місцевий завод став називатись «вотським».

Деякі люди переконані, що все набагато простіше і назва річки пов’язана зі словами «ива», «ивка», «ивочка», «ивушка», «ивченка», «ивища». Можливо, назву річці дали верби (російською мовою «ивы»), які ростуть на її берегах.

А можливо, навпаки, все набагато складніше. Існує версія, що назву річкам Ямпільського району в давні часи дали англосаксонські племена. Зазначається, що засобами англійської лексики з різним степенем достовірності можна пояснити біля півсотні топонімів в Україні. При цьому, назва «Івотка» є одним з найбільш переконливих прикладів.

Річ у тім, що в стародавній англійській мові «ea» – річка, «w?t» – ярість. Можливо, «eaw?t» означало «бурхлива річка». Звичайно сьогодні Івотку бурхливою назвати дуже і дуже важко, але у історичних джерелах її описують зовсім іншою – повноводною, великою та глибокою.

Цікаво, що тим же способом можна пояснити і назву притоки Івотки – річки Свеса. Назва якої дуже схожа на слово «sw?s», яке в стародавній англійській мові означало особливий, любимий, приємний».

А деякі дослідники знайшли в назві ще й угро-фінське коріння. І зазначають, що для слов’ян назва Івот незрозуміле, але будь-який угро-фін впізнає знайоме слово «ив» – «поле» і легко розшифровує гідронім «польова ріка». Цікаво, що угорський топонім Iv?d може бути умовно переведений як «місто в полях».

Важко сказати, яка з наведених версій найбільш вірогідна, але сподіваємося, що Вам було цікаво дізнатися про них.

Для довідки: довжина Івотки 81 км (за іншими даними — 94 км), площа басейну 1370 км. Долина коритоподібна, завширшки 4,5 км, завглибшки до 45 м. Заплава двобічна, завширшки 1,5 км. Річище помірно звивисте, пересічна його ширина 10 м. Похил річки 1,1 м/км. Стік частково зарегульований шлюзами-регуляторами. Річище відрегульоване протягом понад 40 км. Споруджено декілька ставків. Воду використовують для технічних потреб і зрошування. Основні притоки: Хинелька, Шиїнка, Свіса, Усока (ліві); Кремля, Журавель, Косичиха (праві).

КРАЄЗНАВСТВО
Без людей: Гирине та Степанівка — велодороги транзитом через Княжичі

Черговими фотоспогадами з читачами Ямпіль.INFO поділився Едуард Баранов. Сьогоднішня розповідь про села Гирине та Степанівка Княжицької сільської ради, де автор бував у попередні роки  

«Ще раз нагадую, що мій авторський проект присвячено як зниклим селам, так і таким, що швидко втрачають життя. Я не згадую окремо за села, де функціонують школи, центри культури та клуби, є крамниці з товарами першої необхідності та більш-менш стійке транспортне сполучення, як наприклад в Орлівці…. Ще я не займаюсь демографією, переписом населення та підрахунком його щільності на 1 км квадратний, а лише відображаю фактичний стан справ в окремій географічній точці району, в певний проміж часу. Якщо в селі покинуті цілі вулиці, а з сотень дворів жилими залишаються пара десятків, та й то з людьми похилого віку, яким нікуди подітись, як це кваліфікувати? Населений пункт — де збереглось життя, або це ще жилий населений пункт? Склянка ця напівпорожня – чи напівповна?, — пише автор.  

Перші світлини проекту було зроблено навесні 2013 року. Зараз, в 2019, багато що змінилось. Люди помирають,  або покидають свої обійстя, за кілька років держава так і не стала надійним прихистком для людини, але чи не винне в цьому й саме суспільство?

Багато будинків в Гириному відносно добре збереглися, доволі міцні. Здавалось, освіжити фарбу на стінах, посклити вибиті шибки — і все, живи. Але це оманливе сприйняття — будинки покинуті,  вони назавжди пусті і мертві. Землі тут кращі, ніж в північній і центральній частині району та менш зарослі лісом. Мабуть, тому щільність забудови тут була великою. Коли обережно обминав чергову калюжу на дорозі (колись ледь не втопив в такій свого мотоцикла), згадав місцевого самітника. Колись його вкрита  бляхою хата стояла навпроти мосту через річку. То був кремезний чолов’яга, але з хворобливою повнотою, трохи дивакуватий. Пам’ятаю його на березі з двома кривими саморобними вудками, викошені в бур’яні берега. Він їв хліб з огірками та хвалився мені, яка в нього дача на березі. Не пам’ятаю, чого тоді підійшов до нього, мабуть, про щось запитати, але він зрадів спілкуванню, було видно, як тяжко самотня ця людина… Хатина його з вибитими шибками та обдертим ординцями-мисливцями за металом дахом стояла на пагорбі, а на березі був той самий вічний, всепереможний бур’ян в зріст баскетболіста. Сфотографував цікаві, як на мій погляд, криниці Гириного біля ще жилих будинків та через центр Княжич, де також зробив пару знімків до теми, поїхав по греблі до Степанівки — мальовничого села на пагорбі. Ще кілька років тому малолюдне, село стало ще більше безлюдним – великі цегляні будинки та дерев’яні поряд вже покинуті власниками. На перехресті в центрі зустрів мене зруйнований магазин. Було заплановано вирушити звідси далі до Веселого Гаю, покинутого  села Княжицької сільради, але спека та втома внесли свої корективи і довелось повертатись, про що зараз  дуже жалкую. Також через неякісний  USB накопичувач було втрачено деяку частину фотоархіву, в тому числі з цієї подорожі.  Не витримав навантаження й доволі міцний гірський велосипед — капітальний ремонт допоміг ненадовго, а також доводиться оновлювати  фотообладнання, що також недешеве задоволення… Але попри негаразди, проект триває і я маю намір й надалі втілювати в життя задумане..», — пише Едуард Баранов.

01
02
03
04
05
06
07
08
09
010
011
012
013
014
015
КРАЄЗНАВСТВО
Заповідний фонд Сумщини поповнили заказники Княжич та Микитівки

Для успішної реалізації цілей Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року та «Програми охорони навколишнього природного середовища Сумської області на 2019-2021 роки» збільшено площу природно-заповідного фонду Сумської області на 825,33 га

Зокрема, до об’єктів місцевого додали заказники «Княжицький» та «Микитівський», загальною площею більше 700 гектар.

Довідково: Ландшафтний заказник «Княжицький» розташований біля с. Гирине та с. Княжичи (Ямпільський район). На території мешкає ряд комах і птахів, що мають охоронний статус згідно списків МСОП, Бернської, Бонської конвенцій, або ж підлягають особливій охороні на території Сумської області. Площа – 474,0 га.

Ландшафтний заказник «Микитівський» розташований біля північної та східної межі с. Микитівка (Ямпільський район). Збережений типовий ландшафт ділянки долини р. Свеса, з характерними для Українського Полісся типовими природними комплексами, популяціями низки цінних лікарських рослин, видів тварин, що підлягають охороні у Сумській області та занесені до міжнародних червоних списків. Площа – 251,8 га.

КРАЄЗНАВСТВО
Наша Ямпільщина. Свеський держлісгосп

Державне підприємство «Свеський лісгосп» поправу вважається окрасою селища Свеса.

Працівники підприємства ретельно слідкують за благоустроєм всієї території лісгоспу, а особливо за парковою зоною навколо адміністративного корпусу. Споглядаючи на охайні алеї, підстрижені газони, стилізовані фігури грибів, по-доброму заздриш людям, яким пощастило працювати в таких чудових умовах.

Перед входом до адмінбудівлі встановлені стенди з цікавою інформацією про історію підприємства і її кращих працівників. Для прикладу, всім буде цікаво дізнатися, що лісгосп веде свою історію з далекого 1928 року і спочатку називався Ямпільським райлісгоспом, і тільки в 1966 році він отримав назву Свеський лісгоспзаг. Ще одна данина історії – пам’ятний знак нашому земляку Георгію Миколайовичу Висоцькому — видатному українському вченому у галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної географії і гідрології, академіку НАНУ, основоположнику науки про ліс і лісову дослідницьку справу. Григорій Миколайович народився в селі Микитівка і особливо шанується місцевими лісівниками.

Нікого не залишить байдужим і зона відпочинку у внутрішньому дворі лісгоспу. Тут квітнуть троянди, працює фонтан, встановлені альтанки та різьблені дерев’яні скульптури. Слід зазначити, що привабливий вигляд має не лише центральна будівля підприємства, а і всі лісництва району, що входять до структури державного підприємства «Свеський держлісгосп».

КРАЄЗНАВСТВО
Диво-джерело «Синя криниця»

Серед величезного дубового гаю, між дерев та кущів сховалась головна принада Свеси, справжня перлина ямпільського полісся – «Синя криниця». Це унікальне лісове джерело, що зачаровує своєю красою з першого ж погляду. Її чиста надзвичайно прозора вода з далеку виглядає яскраво-синьою, напевно через це криниця і отримала свою назву.

Зараз ніхто з свесян не скаже, коли виникла «Синя криниця», відомо лише, що їй декілька сотень років. Люди з давніх-давен вважали це місце особливим, зачарованим, напевно через це навколо «Синьої криниці» виникло чимало народних легенд. Одна з них про розбійника Кудояра, який ніби-то жив у тутешніх заростях. Відбирав він у багатіїв награбоване у простого люду майно і роздавав біднякам. Коли ж надто вже дошкулив багатіям, послали вони на нього озброєне військо. Ворогам вдалося виявити таємну стежину до його сховку. Побачив Кудояр, що не втекти йому, розповідає легенда, підняв над головою скарби, які ще не встиг роздати людям, і щосили жбурнув їх. Ото й вдарили на тому місці могутні сині джерела… Дехто і досі видивляється, чи то не коштовності виблискують на дні криниці… Також, люди розповідають, нібито в глибоку старовину в ніч на Івана Купала на плесі Синьої криниці сплив човен, у якому надзвичайної краси дівчина співала пісню про щастя. Послухав її спів пастух, якого вода Синьої криниці зробила сильним і красивим, кинувся до берега і хотів підтягнути човна до себе, але чиясь невідома сила затягнула їх обох на дно. Кажуть: то колір золотого волосся красуні до цього часу віддзеркалюється у воді. Це найвідоміші, але далеко не єдині легенди про це унікальне джерело. Вони житимуть і далі, передаючись жителями селища з покоління в покоління. Про них нагадуватимуть і таблиці, що були встановлені неподалік криниці.

Бурхливі події навколо Синьої криниці відбувались і в 19 сторіччі. Зокрема, є достовірні дані, що на цьому місці революційно налаштовані робітники механічного й цукрового заводів проводили мітинги та маївки. Саме тому урочище було визнано пам’яткою історії Ямпільського району, місцем де проходили визначні події революції 1905-1906 років та Лютневої революції 1917 року.

— Синя криниця було чудовим місцем, де могли збиратись працівники заводів і обговорювати свої «скорбні» справи, не боячись переслідувань, – розповідає селищний голова Свеси, краєзнавець Олександр Козюля. — В історії нашого селища воно назавжди залишиться місцем, де зріли великі революційні справи. Доки криниця не почула тривожний заводський гудок, який сповістив, що скинуто царя».
Відомо, що частенько сюди навідувалися і народні месники Ямпільського партизанського загону «За Родину!» під час Великої Вітчизняної війни. Бійці та командири загону пили тут чисту джерельну воду, обговорювали бойові справи.

Зберегла Синя криниця своє значення і в наші часи, ставши улюбленим місцем відпочинку місцевих мешканців та сотень туристів. І дійсно, урочище заслуговує на увагу. Її кришталево-чиста вода настільки прозора, що можна бачити, як на дні б’ють джерела. По дерев’яному місточку можна дістатись аж до середини диво-криниці, звідки відкривається чудовий вид на урочище, водне дзеркало якогозаймає близько п’яти соток, а глибина сягає чотирьохметрів.

Нині в Свесі чимало місцевих традицій пов’язано з Синьою криницею. Зокрема, до неї приїздять молодята, вважається, що обов’язково слід зачерпнути джерельної води на майбутнє сімейне щастя. Людно тут і на Хрещення, у цей день, дотримуючись традицій пращурів, чимало свесян пірнають в криницю. Її холодна вода не тільки загартовує тіло людини, а й зміцнює її духовний світ. До речі, вода в Синій криниці не замерзає навіть в найлютіші морози. Та й у звичайний день тут можна зустріти тут чимало людей: подорожніх, що зупиняються для перепочинку, місцевих жителів і гостей селища, що приходять сюди, щоб просто помилуватися, набрати додому хоч трішки цього життєдайного дару землі.

Нинішньому вигляду криниці свесяни завдячують Павлу Григоровичу Макаренку, шанованій в Свесі і всій окрузі людині, пенсіонеру — природолюбу, колишньому викладачу Свеського професійно-технічного училища. Пенсіонер мешкав неподалік і багато часу проводив біля Синьої криниці. Він не просто відпочивав, а стежив за тим, аби тут завжди був затишок і порядок. На жаль, Павло Григорович покинув цей світ, але пам’ять про нього і його добрі справи завжди зберігатимуть жителі селища. До речі, нещодавно рішенням Свеської селищної ради Павлу Григоровичу Макаренку було посмертно присвоєно звання «почесного мешканця селища».

«Ми намагаємось продовжувати справу Макаренка, – розповідає селищний голова Олександр Козюля. — Намагаємось спільно з Держлісгоспом та жителями селища підтримувати там порядок. Окрім того, в наших планах збудувати на місці криниці купель, таку як на святій криниці в Туранівці, щоб кожен відвідувач міг зручно зануритись в святу воду, – зазначив селищний голова».
Синя криниця була і залишається одним з найчарівніших куточків Ямпільського району. Сподіваємося, що через роки джерело збереже свою унікальну красу та чистоту, залишиться місцем єднання людини з природою.