Четверг, 9 декабря 2021

Рубрика: ІСТОРІЯ

NEWS, ІСТОРІЯ, МЕДІА
Як 20 років тому Свеса відзначала 30-ти річчя Палацу культури (відео)

Ютуб-канал «Свеса Літопис» представив чергове архівне відео – на цей раз в кадрі святкування 30-ти річчя Палацу культури Свеського насосного заводу, яке відзначалось в 2001 році.

NEWS, ІСТОРІЯ
Історія Микитівки

За легендою першим на цьому місці оселився відставний козак Микита, який і дав назву поселенню. Найімовірніше це було в далекому ХVІІІ сторіччі, — інформує сайт вже колишньої Микитівської сільської ради.

А згідно опису «СТАРОЙ МАЛОРОССІИ» видавництва 1893 року значиться село Микитівка розташоване на березі річки Ловра (приток  річки Свеса), виникло з хутора, створеного старостою Марчихиної Буди Леонтієм Шлікевичем, в першій половині ХVІІІ ст., потім заселено сином його Петром, який одружившись на доньки Омеляновича, який розбагатів і мав в 1788 р. -235 «підлеглих».

У  період  колективізації тут було створено два колгоспи: „Червона Зірка” та  ім.Кагановича.  Пізніше  були  об’єднані  в  один  колгосп  ім. Кагановича,  який  проіснував  до  1957  року.  А  вже  потім  став  називатися  ім.Карла  Маркса.  Першим  головою  колгоспу  був  Ковальов  Антон  Іванович. 

Розкулачивши  родину  Чавариних  з  Протопопівки,  перевозять  їх  будинок  в  центр  села  Микитівка  і  будують  з   неї  сільський  клуб,  згодом  добудовують  бібліотеку.

Першим  завідуючим  клубом  був   Соларьов  В’ячеслав  Павлович.

В  будинку   Черничина (поміщика)  облаштовують  школу. Спочатку  була  семирічка, а  згодом  восьмирічна  школа.

Як  згадують  старожили  1932-1933  роки  були  не  урожайні,  ще  колективизація,  все  це  разом  і  спричинило  голод.  У  людей  забирали  все – їжу,  одяг,  тканину,  худобу.  Знущалися  над  тими,  хто  працював  не  в  колгоспі,  а  в  селищі  Свеса  на  заводі.  Забирали  земельні  наділи,  господарчі  будівлі.  Жилося  дуже  важко,  але  такого  голоду,  як  у  центральній  Україні  не  було.  Люди  пухли  від  голоду,  але  дочекалися  весни  і  стало  трохи  легше.  Їли  всяке  зело: дикий  часник,  явір,  пагони  ялини  та  сосни, первоцвіт, бруньки  липи,  одним  словом  все  що  можна  їсти.    Люди  пережили  голодомор,  стали  краще  жити,   але  ось  на  порозі  став  1941  рік.

На  фронтах  Другої  Світової  війни  та  в  партизанських  загонах  воювало  600  уродженців  цих  місць,  із  них  360  полягли  за  Батьківщину,  258  нагороджено  орденами  й  медалями  за  мужність  і  героїзм.

28  серпня  1942 року  вступили  в  село  німецькі  війська  і  територія  була  окупована до  серпня  1943  року. 

В  селі  після  війни  залишилася  не  одна  могила  загиблих  воїнів.  Тому  в  1957  році  було  вирішено  перезахоронити  воїнів  в  одну  могилу.   В  центрі  села  знаходиться  братська  могила  загиблим  солдатам  і  партизанам, у  якій  поховано  23  воїнів – визволителів, із  них   троє  імена  яких  невідомі.         

ВИДАТНІ  ПОСТАТІ  НАСЕЛЕНОГО  ПУНКТУ

Дореволюційна  історія  села  пов’язана  з  ім’ям  пана  Висоцького, котрий  славився  своєю  доброчинністю.  У  січні  1865  року  в  родині народився хлопчик Георгій. Свої перші кроки лісівника Висоцький розпочав  у  Бердянському  (тепер Мелітопольському) лісництві, де працював  зразковий  лісничий  Павло  Михайлович  Савицький.  Тут  під  його  керівництвом  Висоцький  почав  свою  діяльність  як  лісівник  і  степознавець  і  згодом  одержав  світове  визнання.

Він першим склав шкалу рясності і вів згідно неї опис рослинного покриву. З 1899 до 1904 року він очолював  Маріупольське дослідне лісництво. Молодий вчений займався грунтовими, гідрологічними та метеорологічними дослідженнями, вивчав вплив бур’янів на  ріст деревних порід.  Він зібрав великий  матеріал  по  заселенню степових грунтів і  встановив  закономірності  водного  режиму  грунтів  під  лісом.

У  1904 – 1917  роках  Г.М.Висоцький  працював у комісії при Лісовому  департаменті, де очолював лісову дослідну  справу.  Опублікував  свою  статтю  „Степи  Європейської  Росії”  в Енциклопедії  сільського  господарства,  де  вперше  найбільш  чітко  вказав  на  причини  безлісся  південних  степів.  У  1913  році  досліджував  Олешківські  піски  на  Херсонщині.  За  порадою  вченого  на  цих  пісках  закладено  виноградні  плантації.

У  1917  році  Одеський  університет  присудив  Г.М.Висоцькому  ступінь  доктора  економічних  наук. У  тому ж  році  Георгій  Миколайович  почав  працювати  викладачем,  читаючи  спочатку  грунтову  гідрологію  на  географічних  курсах,  а потім,  у 1918  році, —  в Київському  університеті  грунтознавства.

Працюючи  в  Кримських  вузах,  Висоцький  здійснює  грунтові  та  ботанічні  дослідження  в  заповіднику  „Асканія  Нова”  та  кримських  лісах. У 1923 році він  приймає  запрошення від  Білоруського  сільськогосподарського  інституту в  Мінську, де працював на кафедрі  лісознавства, а в 1926 році його запрошують до Харківського сільськогосподарського інституту на науково-дослідну кафедру  лісознавства.  З 1930  року  він  працює  в  Українському інституті  лісового господарства й агролісомеліорації.

Наукова  спадщина  Г.М. Висоцького велика.  Видатний  лісівник, грунтознавець,  геоботанік,  гідролог,  кліматолог,  піонер  степового  лісорозведення і полезахисних смуг,  академік  сільськогосподарських  наук,  дійсний  член  Всесоюзної  академії  сільськогосподарських  наук  та  академік  АН УРСР.  Опублікував близько  200  наукових  праць,  розробив  техніку  степового  лісорозведення,  рекомендував  для  цього  ряд  придатних  деревних  чагарникових  порід.  Його  праці  про  розподіл  вологості  в  степах, у степових грунтах  належать  до  класичних  і  широко  використовуються  з  грунтознавства,  лісівництва  та  хліборобства. З ініціативи  місцевих  жителів у 1986 році одна  з  вулиць  села  названа  на  честь  академіка Висоцького.  Вона  проходить від  центра  села,  де  стоїть  обеліск  воїнам – фронтовикам,  до  заплави  річки  Свеса,  де  на  березі острівного  залишку  знаходилася  садиба  Висоцьких. 

https://img-fotki.yandex.ru/get/112776/44277701.51/0_125a44_9b3ed5b1_orig.jpg
NEWS, ІСТОРІЯ
Від волосного містечка до звичайного села: історія Марчихиної Буди

Портал Свеса.ONLINE продовжує збирати історичні відомості про населені пункти, що увійшли до Свеської громади. Наступна наша розповідь про село Марчихину Буду.  

Перша згадка про село Марчихина Буда датується 1660 роком.

Портал Откуда Родом наводить наступну згадку про село: «Местечко ныне торговое, получило название по жене литовского дворянина Марка Кимбары Марчихи, занимавшегося здесь вываркою поташа и смолы. Население слободы происходило с 1660 г., как показывает письменный памятник – завещание Ивана Яцкевича 1661 года».

Сайт вже колишньої Марчихинобудської сільської ради зазначає, що село  одержало  назву  по  дружині  литовського  дворянина  Марка  Кімбали — Марчихи,  яка  займалась  тут  виваркою  поташу  і  смоли.  Будами  звались  підприємства  в  лісі  для   добування  цих  речовин.  З’єднання  двох  слів:  Буда  (підприємство)  і  Марчиха  (по  імені  господарки)  дало  назву  населеному пункту.

Старовіри в Марчихиній Буді

З  1720 року  в  Мар-Буді  почали  поселятися  розкольники, які прожили в населеному пункті до 1828 року.

«С 1720 г. в предтечевском приходе стали селиться раскольники. Они переходили в Буду для торговли из разных мест вел. России. В 1736 г. было их 7 м. 8 ж., в 1790 г. 113 м. и 99 ж., в 1827 г. 132 м. и 146 ж. До 1837 г. была у них в Буде часовня с колоколами. После пожара, истребившего в 1828 г. часовню вместе с 80 дворами жителей, раскольникам не позволено селиться в Буде и они поселились в 5 вер. от Буды, в Родионовке до 70 дворов раскольничьих.

Едва ли не к раскольникам Буды относилось донесение гетмана в сенат 1722 г. о том, что в ограблении подрядчика Семена Олтухова по показанию воров жителей Севска «обвиняются староста и другие марчихино-будянцы», — пише портал Откуда Родом.

Храми Марчихиної Буди

З 1770 року в Марчихиній Буді існувало два храми Іоанівський та Миколаївський.

«Иоановский храм стоял на месте современной шпагатной фабрики. При сносе храма в 60-х г.г., под фундаментом было найдено каменную плиту з надписью: “Усердием старосты и житарей создано. Перенесено из Демяновского монастыря 1762 года”. Крестьяне были монастырскими. По данным архивов прихожан было достаточно много. В 1770 г. – 1642 человека, 1810 г. – 2139 человек, 1860 г.- 3502 человек, 1965 г. – 4923 человек, 1962 г.- 3360 человек», — пише сайт місцевого храму Хрестителя Господня Іоана.

«В Николаевском храме крест с надписью: «року Божого 1701 – Самойло Шликевичь надал до храму св. Николая, до Буды Марчихинской»; евангелие львов. п. 1690 г., другое к. п. 1697 г. на последнем написано: «надано Василием Стотинским до храму св. Николая в селе Буде Марчихиной; на тот час я иерей Николай руку подписал и отец Андрей св. Иоанна Предтечи, – и я иерей Максим покровской гиринской церкве на тот час прилучившися». Последний известен по бумагам 1718 г.

Храм св. Иоанна Предтечи построен в 1707 г. Здесь казанская икона Богоматери – предмет особенного благоговения для народа; на ней сереб. риза. Говорят, что эта икона сперва стояла в частном доме в амбаре. По ведомости 1783 г. она уже в храме и с нынешнею серебрен. Ризою», — пише портал Откуда Родом.

Як свідчить Черниговскія Епархіальныя извѣстія. Отдѣлъ оффиціальный.  1871, 17 червня 1871 року ураган зруйнував дзвіницю Миколаївської церкви.

Як зазначає сайт Марчихинобудської сільської ради, в  роки  радянської  влади  дві церкви були  зруйновані.  При  знесенні  Іванівської  церкви,  яка  стояла  на  місці  двору  сучасної  мішочної  фабрик, під  фундаментом  церкви  було  знайдено  кам’яну  плиту  з  написом:  “Усордием  старосты  и  житарей  создано.  Перенесено  из  Демяновского  монастыря  1762  года”  Це  доказ,  що  в  Дем’янівні  до  1762 року  був  монастир. 

Марчихина Буда в ХІХ столітті

В цей період містечко Марчихина Буда отримало статус адміністративного центру і було центром Марчихино-Будської волості Глухівського повіту Чернігівської губернії.

Як свідчить «Дело о выкупе земельных наделов временнообязанными крестьянами И.Д. Красовского селения Княжич Глуховского уезда Черниговской губернии. 1862 г.», до Марчихинобудської олості входили «с.Гирин, с. Журавка, с.Княжичи, местечко Марчихина Буда, д. Никитовка, д. Родионовка, с. Хохловка, с. Чуйковка, с. Юрасовка».  

Більше про цей період історії села розповідає сайт сільської ради: «В  селі  жили  «казьонні»  селяни,  дрібні  дворяни,  які  володіли  наділами  30-50 га.  землі:  Клігановські,  Потапченки,  Ребенки.

Промисловість  Мар-Буди  19ст.:  млин  біля  річки,    винокурний  завод,  маслобійний  завод.  За  9 км.  від  нашого  села  в  1876 році  поміщик  Неплюєв  збудував  завод  по  ремонту  устаткування  цукрових  заводів  і  сільськогосподарського  інвентаря. Це  підприємство  ще  не  можна  було назвати  заводом.  Швидше це  була  примітивна  механічна  майстерня  з  відсталим  устаткуванням,  де  застосовувалась  важка  ручна  праця.  В  той  час  там  працювало  близько  200 чол.  з  них  56 чол.  були  жителі  с.Мар-Буда.  Розорені  нуждою  селяни  продавали  свої  робочі  руки.  Згодом  працюючі  почали  оселятись  і  виникло  селище  Свеса,  яке  в  1913 р.  налічувало  біля  700 чол.  мешканців.  Приблизно  в  1896р.  неподалік  від  цієї  майстерні  був  збудований  цукровий  завод.

В  60 — 70-х роках  19  ст.  (1876р.)  в  Мар-Буді  була  відкрита  церковно-приходська  школа,  в  якій  навчались  до  40 учнів.  Вчилися  три  роки.  Головним  предметом  був  “Закон  Божий”.   Дітей  навчав  священник.  Також  вивчали  слов”янську  і  російську  мови.

У  1907 р.  земство  побудувало нову  дерев’яну  школу,  обкладену  цеглою.  Школа  була  одноповерхова,  але  велика  і  красива.  Вона  мала  5  класних  кімнат  і  дві  квартири  для вчителів.  Навчались  в  дві  зміни. Школа  давала  семирічну  освіту.  В  1939 році  був  відкритий  8-й  клас,  а  в  1941р.  вперше  був  випущений  з  цієї  школи  десятий  клас.  В  1942р.  це  приміщення  було  зруйноване  партизанами,  щоб  у  ньому  не  ховались  німці.  Одразу  після  звільнення  села  2 вересня  1943р.  почала  працювати  школа.  До  1949р.  вона  була  семирічною,  з  1949р. – стала  середньою.  До  60р.  20ст.  в  Мар-Буді  було  дві  школи:  восьмирічна  і  середня.  У  70-х  роках  20ст.  було  збудовано  нове  приміщення  сучасної  двоповерхової  школи,  освіта – загальна  середня.

Охорона  здоров’я  була  занедбана.  Лікарів не  було,  лише  знахарі-самоучки. Перед  Жовтневою  революцією приїхав  фельдшер  Дмитро  Васильович  Федотенко.  Була  збудована  аптека,  де  знаходились  фельдшер  і  ветлікар,  ліків  для  хворих  було  мало,  смертність  була  високою.  Не  було  приміщення  для  хворих,  не  було  пологового  відділення.  На  охорону  здоров’я  держава  коштів  не  виділяла», — зазначає сайт Марчихино-Будської сільської ради.

Революція 1905 року

Важкі  умови  життя  в  селі  і  на  заводах  Свіси  та  Хутору-Михайлівському  породжували  масові  невдоволення  серед  робітників  і  селян.  Особливо  це  проявилося  під  час  революції  в  Росії  (1905-1907 р.р.).  в  прилеглих  до  села  лісах  робітники  і  селяни  влаштовували  сходи  і  мітинги.  Селяни  вимагали  зменшення  податків,  перерозподілу  землі,  а  робітники – 8-годинний  робочий  день.

В  селі  Мар-Буда  була  група соціал-демократів,  на  чолі  її  були  псаломщик  Іванівської  церкви  Покровський  Василь  Петрович  і  дяк  Миколаївської  церкви  Болмат  Іван  Тимофійович,  Ковбаса  Митрофан  Гнатович,  старшина  волості  Мороко  Іван  Миколайович.  Вони  збирались,  читали  політичну  літературу,  поширювали  її  серед  селян.  Ця група  існувала  підпільно,  її  весь час  переслідували  жандарми.  Покровського  і  Болмата  кілька  разів  заарештовували.

Студенти  Самофал  Григорій  Іванович  і  Самофал  Семен  Іванович  розповсюджували  по  селу  більшовицькі  листівки.  В  них  були  заклики  проти  царя,  жандармів,  поміщиків.

В  1905 році  сталася  забастовка  в с. Мар-Буда,  Хуторі-Михайлівському, спалено  сахарний  завод.  Для  придушення  повстання  був  викликаний  загін  із  Глухова.  120 чол.  було  засуджено  на  1,5 р. ув”язнення,  двох – покарано  різками  (Архіпченко  Терентія  та  Листопада  Миколу).

В  1907 році  сталася  покража  волості,  викрадено  300 крб. грошей  і  205  бланків  для  паспортів.  Це  діяла  підпільна  соціал-демократична  організація.  Паспорти  були  таємно  відвезені  в  Сибір,  щоб  врятувати  засуджених  земляків.

Марчихина Буда у роки боротьби за Українську державність

Про ці події різні джерела наводять протилежну інформацію.

Відомо, що у 1917 році село входило до складу Української Народної Республіки, але внаслідок поразки Перших визвольних змагань село було надовго окуповане більшовицькими загарбниками.

Відомо, що згідно з договором між Гетьманом України Павлом Скоропадським та більшовицькою Росією, Марчихина Буда опинилась у нейтральній зоні. Цим і скористались жителі Росії наприкінці осені 1918 року під час протигетьманського повстання.

Як пише відомий український історик Роман Коваль, «свідок студент Яків Решетників стверджував, що першою жертвою стало його рідне село Марчихина Буда, що на сході Чернігівщини. Село оточили в одну з останніх ночей жовтня. Над ранок озброєні червоноармійці увійшли в нього з усіх боків. Перелякане населення опору не чинило, хто міг, тікав до лісу.

Невдовзі вулиці заполонили валки, призначені для награбованого майна. Почалося діловите мародерство. Все більш-менш цінне майно виносилося з хат і складалося на вози. Дехто з селян намагався оборонити свої господи… Одна старшого віку жінка заступила двері, не бажаючи пускати грабіжників. Тоді вони кинули їй під ноги гранату. Майно виносили через розірваний труп… Інших зганяли на майдан…

До червоноармійців приєдналася отара «мішечників» і селян, що спеціально прибули з Орловщини… Над селом неслась московська лайка, плач дітей, одірваних від своїх родин, несамовиті крики жінок, яких ґвалтували ординці.

Заповнивши, вози відправляли на схід. Туди ж погнали затриманих мешканців Марчихиної Буди. Орда зі здобиччю відходила.

«На прощання» москалі розстріляли двох українських юнаків.

Відвага й спокій, з якими хлопці зустріли смерть, вразила навіть ворогів. Червоноармійці відмовилися виконувати екзекуцію. Але комісар погрозами таки примусив їх. На його команду вони випалили з рушниць. Парубки здригнулись і зблідли. Одяг одного з них зачервонів. Нерухомо, з упертими поглядами, без жодного слова благання хлопці продовжували стояти. Ранений тільки промовив:

— Скорше!

Червоноармійці опустили рушниці. Тоді підскочив розпінений комісар і добив пораненого…

Під вечір кривавий бенкет припинився.

Остання група червоних москалів залишала пограбоване село. За нею поспішали вози «мішечників» та орловських селян. На одному з них сидів хлопчак і приміряв на себе одяг. Поруч йшов високий, одягнений в якесь жіноче вбрання москвин. Хоч він вже поміняв лапті на чоботи і мав цілий віз здобичі, та все одно був невдоволений.

Він хижо зиркав то на один, то на інший бік вулиці, наче чогось шукав. Нарешті його увагу привернув будинок сільського вчителя. Буркнувши щось своєму сину, москвин бігцем попрямував до хати. За хвилину його заросла рудою бородою твар висунулася з розбитого вікна. В руках він переможно тримав два горщики. Хлопчик зіскочив із воза, підбіг до батька і забрав у нього здобич. Повертаючись до воза, гукнув:

— Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.

Звичайно, ніякого самовара «тятька» не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.

Насувалася ніч. Темрява закутувала зранене село. З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни».

В характеристиці Управління МДБ Сумської області про політичну ситуацію в районах області, яка була датована жовтнем 1950 року, згадується про існування Мар-Будської Самостійної Української Республіки.

«Ямпольский район: В 1918 году в с. Марчихина Буда из местных националистов – кулаков была организована так называемая Мар-Будская «Самостийная Украинская Республика», имеющая свой вооружённый отряд до 300 чел, которая существовала в течении 3-х месяцев, после чего ликвидирована частями Красной армии.», – вказано у повідомленні за підписом заступника начальника УМДБ Сумської області по кадрам.

З іншої точки зору події тих років описує сайт Марчихино-Будської сільської ради «До  села  Мар-Буди  звістка  про  революцію  дійшла  не  зразу,  а  одержавши  цю  звістку  темні  сільські  люди  не  вірили,  бо  в  селі  не  було    радіо,  мешканці  не  бачили  центральних  газет.  Через  три  місяці  після  Жовтневої  революції  (у  лютому  1918р.)  в  село  приїхав  штаб  Брянського  червоногвардійського  кавалерійського  загону,  який  був  створений  у  Брянську  і  направлений  на  Україну  для  боротьби  з  контреволюцією,  німцями  і  гайдамаками.  Штаб  загону  стояв  в  Мар-Буді,  а  операції  проводились  під  Свісою,  Хутором-Михайлівським,  Есманню  і т.д.  Було  створено  в  селі  і  ЧК,  декого   репресовано.  Розстріляли  Муравського.

В  громадську  війну  в  Мар-Буда  був  створений  партизанський  загін, командував  Єрмаков  Володимир  Іванович.  М. Щорс  формував  свій  полк  на  Ямпільщині  в  селі  Степне.

Учасники  громадянської  війни: Півник  Артем. Бородай  Павло  Макарович. Тумар  Йосип  Семенович. Барабан  Іван  Григорович. Кривцун  Василь  Павлович. Полевик  Іван  Якович  (чекист). Кисло  Андрій  Назарович  (чекист).

Була  в   селі  і  есерівська  група,   до   якої   належав   Мороко  Павло Федорович.

Були  серед  жителів  села  Мар-Буда  і  ті,  що  не  поділяли  поглядів  комуністів.  Вони  вступали  в  загони,  що  називались  гайдамацькими:  Дудко  Яків,  Заміс  Петро Якович. У  вересні  1919р.  через  село  проходив  Денікін,  до  його  загону  приєднався  Заміс  П.Я.» — зазначається на сайті.

Колективізація і знищення селян — одноосібників

Як стверджує сайт сільської ради,організація  колгоспів  в  Мар-Буді  почалася  в  1929 р.  Спочатку  було  створено  5  колгоспів.  По  вул. Москалівка  було  створено  2  колгоспи:  колгосп  ім. Ворошилова  головою  був  Нечипоренко  Павло  Якович,  а  головою  к-пу  “Зелений  гай” – Шинкаренко  Матвій  Олександрович.  По  вул. Листопадівка організатором  був  Полевик  Іван  Якович,  він  ходив  по  дворах  і  вів  агітацію.  Спершу  записалось  тільки  15  чоловік.  Через  два  дні  було  зібрано  збори.  Після  цього  вступило  ще  20  сімей.  В  перші  дні  вдалося  втягти  в  колгосп  куркуля  Листопада  Олексія  Даниловича.  У  нього  було  кілька  коней,  дві  корови,  паровий  млин.  За  його  прикладом  в  колгосп  вступили  всі  жителі  вул.  Листопадівка.  По  вул.  Тухальовка  організатором  колгоспу  був  Гончаров  Федір  Іванович.  Колгосп  звався  “Новий  мир”.  Бідняку  Шарофосту  Антону  Опанасовичу  доручили  нарізати  садиби.  В  кого  було  багато  землі  біля  садиби – відрізали  в  колгосп.  Це  викликало  невдоволення.  Особливо  відчайдушний  опір  землемірам  чинили  жінки  і  кидали  грудки  землі,  каменюки,  а  потім  вкинули  в  яму  Шарофоста  А.А.  і  почали  бити.  Викликали  кінну  міліцію  з  м. Глухова.  Деяких  жінок  було  арештовано  і  засуджено  до  тюремного  ув”язнення.  По  вул.  Тишковка  було  організовано  в  1929р. колгосп  “Шлях  незаможника”.  В  Руденці – “Оборона  країни  (1930р.).  Наприкінці  1931р.  всі  ці  колгоспи  було  злито  в  один  промколгосп  ім.  Ілліча,  але  це  об”єднання  не  виправдало  себе  і  в  1934 р.  знову  розділили  промколгосп  на  такі:

  1. Промколгосп  ім.  Ілліча  (Тростянка  і  Листопадівка)
  2. Колгосп  ім.  Ворошилова  (Москальовка)
  3. Колгосп  “Оборона  країни”  (Руденка)
  4. Колгосп  ім.  Щорса  (Тухальовка,  Тишковка)
  5. Колгосп  ім.  Третьої  п”ятирічки  (Тухальовка).

Деякі   жителі   Мар-Буди   продовжували   чинити   опір.  Їх   оголосили куркулями.  Серед  них  Нікищенко  Олексій  Пилипович,  Носов  Михайло  Антипович  (замордований  комуністами).  До  1936 року  в  Мар-Буді  вже  не  було  одноосібників.

Роки НЕПу

Перший  клуб  в  Мар-Буді  відкрили  в  1925р.  Кооперація  СПО  відкрити  в  1928р.,  сільмаг – 1925р.

В  період  непу  в с.  Мар-Буда  були  приватні  торговці,  які  мали  свої  крамниці:

  1. Підлісний  Михайло  Антонович;
  2. Ребенко  Федір  Іванович;
  3. Мороко  Федір  Андрійович;
  4. Сонін  Федір  Степанович;
  5. Сонін  Яків  Степанович;
  6. Заміс  Яків  Антонович;
  7. Шинкаренко  Андрій  Олексійович.

З’явились  заможні  селяни – куркулі,  які  займались  спекуляцією  на пряжі  канатів  (Резнік  Семен  Денисович,  Коструба  Максим Опанасович,  Ковальов  Василь).

Роки Другої світової війни

1  жовтня  1941р.  в   село  вступили  німецькі  окупанти.  Старостою  був  призначений  Барабан  Федір  Данилович,  який  до  цього  був  бригадиром колгоспу.  На  той  час  йому  вже  було  більше  60  років.  Була  створена  управа  (старостат).  Там  працювали  Чибар  Петро  Опанасович,  Букатіна  Олександра.  Одного  разу  німці  поставили  вимогу  дати  списки  партійців  і  активу.  Секретар  старостату  написав  список на 70 чол.,  але  староста  Барабан  Ф.Д.  порвав  цей  список.  За  це  було  розстріляно  кілька  чоловік: Гребенюк  Данило  Степанович  (активіст);

  • Заміс  Марія  Іванівна  (партійка);
  • Півник  Леонтій  Федорович;
  • Мороко  Марія  Яківна – зоотехнік  (розстріляли  за  сина  партизана.  Сама  одвезла  його  до  загону,  вернулася  в  село,  де  її  і  схопили);
  • Плескачова  Зінаїда  Григорівна  (медсестра,  перев”язала  пораненого  бійця.  Ще  поскаржилась  на  поліцаїв,  які  пограбували  її  майно);
  • Мороко  Петро  Фролович  (дочка  Анна  пішла  в  партизани);
  • Рубан  Влас  Степанович  (переховував  партизан).

Німці  вступили  в  село  з  с. Руденки,  підпалили  крайні  будинки,  мешканців  почали  зганяти  на  кладовище,  погрожувати  розстрілом,  але  потім  відпустили.  В селі  було  170  поліцаїв:

  1. Гребенюк  Василь  Юхимович;
  2. Ніженець  Іван  Степанович;
  3. Єрмоленко  І.І.;
  4. Ковбаса  Ром.  Єг.;
  5. Ященко  І.  Олекс.;
  6. Ященко  І.Ф.;
  7. Нікіщенко  І.Ол.;
  8. Олійник  Петро  Васильович;
  9. Твердунов  Микита  Данилович;
  10. Ковбаса  Порфирій  Єгорович;
  11. Болмат  Сергій  Григорович;
  12. Мерзлий  Яків  та інші.

Партизанський рух

На  території  Ямпільщини  було  створено  загони  партизан.  З  перших  днів  німецької  окупації  Ямпільщини  підпільний  райком  партії,  який  очолив  Красняк  Данило  Дмитрович  провів  значну  роботу  по  організації  партизанського  загону  “За  Батьківщину”  і  залученню  в  його  ряди  широких  верств  трудящих.  Йшов  час.  Помітно  зростали  ряди  партизанського  загону.  Командиром  його  став  колишній  начальник  Ямпільського  райвідділу  міліції  Гнибіда  Сергій  Михайлович,  а  командиром  Красняк  Д. Д.  Згодом  з  загону  “За  Батьківщину”  виділилось  кілька  самостійних  загонів.  Одним  з  цих  загонів  керував  наш  земляк,  житель  с.Мар-Буда  Ісай  Тихонович  Пастушенко,  це  загін  “За  Батьківщину  №2”.  Він  дійшов  до  Полтавської  області.  І. Т. Пастушенко – відважний,  хоробрий,  скромний,  гуманний,  завжди  йшов  попереду.  Він  дожив  до  щасливих  днів  Перемоги,  але війна  підірвала  здоров”я  командира.  Він  помер  у  1957 році.  В  партизанському  загоні  “За  Батьківщину”  було  багато  самовідданих  безстрашних  людей.  Всі  захоплювалися  подвигами  нашого  земляка  жителя  с.Мар-Буда,  командира  групи,  першого  комсомольця  нашого  села   Андрія  Олександровича  Трощенка  (загинув  у  1944р.).  В  партизанський  загін  пішли  і  активно  діяли  такі  жителі  с.Мар-Буда:

  1. Рубан  Петро  Степанович;
  2. Гончаров  Микола  Микитович  (його  мати  і  12-річний  брат  були  схоплені  і  розстріляні  німціми);
  3. Гончаров  Дмитро  Сергійович  (агроном);
  4. Гончаров  Павло  Сергійович (підліток  14 років.  Активно  діяв  розвідником,  вдягнений  в  лахміття  жебракував,  приносив  цінні  відомості  командуванню);
  5. Мороко  Анна  Петрівна  (загинула  в  1944р.);
  6. Шило  Мотрона  Іванівна;
  7. Лозовський  Семен  Васильович  (загинув  у  1943р.  в  Брянських  лісах);
  8. Рудницький  Терентій  Анисімович;
  9. Поваляшко  Матвій  Дмитрович  (туркмени  порубали  на  шматки  в  серпні  1943 р.);
  10. Олійник  Іван  Олександрович  (брав  участь в численних  бойових  операціях  на  території  Ямпільщини, на Чернігівшині,  в  Білорусії, а пізніше  в  рядах радянської  Армії  до  повної  перемоги  над  ворогом.  Після  війни  працював директором  Дем”янівської  восьмирічної  школи);
  11. Деркач  Федір  Федорович  (Шостка);
  12. Нещерет  Олександра  Григорівна  (загинула  в 1944 р.);
  13. Гребенюк  Іван  Якович;
  14. Нещерет  Іван  Сергійович;
  15. Рудницький  Іван  Сергійович.

В  1943 році  2 вересня  наше  село  було  звільнено  від  німецької  окупації.  Бій  почався  о  9-й  годині  ранку  і  тривав  2-3  години.   На  подвірні  колгоспу  “40  років  Жовтня”  була  встановлена  німецька  артилерія.  Відступаючи  ворог запалив  склад  з  боєприпасами,  який  знаходився  на  стадіоні.  Багато  шкоди  заподіяв  ворог.  Вбито  багато  невинних  людей,  спалили  матір  з  5  дітьми  Ткаченко  за  те,  що вона  єврейської  нації.  Розстріляли  Третякову  Олену  Матвіївну  за  те,  що  не  до  вподоби  слово  сказала  німецькому  солдату.  Двоє  дітей  залишилися  сиротами.  Багато  молоді  вивезли  до  Німеччини.  В  Хуторі-Михайлівську  був  створений  табір  полонених,  де  тисяча  людей  загинула  від  голоду,  побоїв,  холоду.  Після  звільнення  нашого  району  для  них  була  зроблена  велика  братська  могила, — зазначає сайт сільської ради

Легенди села

Недалеко від ставка «Радаково», який викопано в лісі за селом, є джерело з чистою прозорою водою «Бездонна криниця». Колись там була криниця. Марчихинобудські сторожили розповідають ніби вона підземними рукавами сполучалась з Синьою криницею, що за селищем Свеса. А назву свою джерело отримало завдяки таким подіям.

«Було то давно, ще тоді коли наші предки тільки почали заселяти Слобожанщину, переселяючись зі спустошеної і розореної Наддніпрянщини. У ті часи не було на тому місці ні ставка ні лісу, так пролісок. Якось їхав тим проліском козак, куди та звідки невідомо. День був спекотний і його мучила спрага. Побачив козак джерело з чистою водицею, так зрадів як дитина подарунку на Різдво. Зліз козак з коня, напився сам, напоїв коня та вже збирався їхати далі. А потім вирішив набрати у флягу води. Повернувся до джерела, тільки-но зачерпнув, як земля під ним обвалилася і пішов козак під воду разом з конем. Діти, що випасали корів недалеко побігли в село і покликали людей. Та скільки не намагалися витягнути козака, навіть дна не дістали. А через кілька днів кажуть виплив той козак у Чорному Морі. З тих пір і почали називати джерело Бездонною криницею. Хто зна, чи правда то, чи людський вимисел, але джерельце з чистою, холодною водою в Казенному лісі й досі називають Бездонною криницею, — зазначається у статті про Марчихину Буду в Вікіпедії.

NEWS, ІСТОРІЯ
«Дубитель». Як створювали і знищували один з найбільших заводів Свеси

Свеський завод дубильних екстрактів був одним з найстаріших підприємств селища. Його будували, як цукровий завод, в ранні роки радянської влади тут діяла лісопилка, а з 1932 року почали добувати дубильні екстракти.

Історія підприємства закінчилась в 2000 році, коли його промислові потужності були остаточно демонтовані.

Цукровий завод  

Як пише книга С.В. Безуглого та С.І. Ганджи «Свеса. Історичні нариси», першочергово приміщення заводу будували для виробництва цукру.

«У 1853 році з цегли, яка вироблялася на місцевому цегельному заводі, було побудовано Свеський цукровий завод дійсного статського радника Миколи Іванови­ча Неплюєва, що згодом перейшов до його сина—Миколи Миколайовича Неплюєва. До району заводу відносилися поселення: Ямпіль, Усок, Туранівка, Гремячка, Орлівка, Марчихина-Буда, Микитівка, Хохловка, Княжичі, Степанівка, Янівка, Пустогород.

У 1893 році на заводі було 10 дифузорів по 52 відра в кожному, 7 парових двигу­нів потужністю в 216 кінських сил і 10 парових машин в 42 кінських сили. Вартість устаткування складала 249 800 карбованців. У рік на заводі перероблялося до 44 000 берновців буряка. Працював завод 83 дні на рік, виробляючи 25 554,5 пудів цукру-піску. Загальна кількість робітників зайнятих у виробництві складала 224 людини. Загальна кількість робітників зайнятих у виробництві складала 224 людини (чоловіків — 204, жінок — 20), майстрових -16, службовців -11 чоловік.

У зимовий і весняний період на заводі тривали ремонтно-відновлювальні роботи, під час яких, проводилася профілактика і ремонт устаткування і механізмів. Розби­ралися майже все обладнання, що приймало участь у виробничому процесі. Кожна деталь промивалася і очищувалася. Після цього все збиралося знову. Все що потріб­но, змащувалося і фарбувалося.

При заводі була лікарня «в два ліжка» з приймальним спокоєм, баня і казарми для робітників. Частина казарм знаходилася на території сучасного аграрного ліцею обох боків головного корпусу), частина—на вулицях Леніна і Артема.

У той час завод не мав чітко обкресленої території і суцільного обгороджування. Окремі ділянки цукрового виробництва (бурячна яма, паровична, під’їзні шляхи), знаходилися на території нинішнього насосного заведу.

Механічні майстерні, з яких пізніше виріс насосний завод, були невід’ємною ча­стиною цукрового виробництва. Окрім перерахованих раніше об’єктів, завод мав контору, складські приміщення, патокові ємкості і головні ворота.

Контора заводу розташовувалася по нинішній вулиці Орджонікідзе. У будівлі, де зараз розміщена селищна пошта, проживав Головний хімік заведу. У кам’яній буді­влі, г-подібної форми (напроти пошти), де зараз розміщено учбові кабінети аграр­ного ліцею, проживав Головний механік заводу. Складські приміщення розташову­валися в районі між сучасною прохідною насосного заведу і магазином “Оксана”.

Праворуч від воріт заводу розташовувалася двоповерхова будівля народного бу­динку.

1901 році Микола Миколайович Неплюєв передав Хрестовоздвиженському Трудовому Братству все своє нерухоме майно, у тому числі, і цукровий завод. У період 1909 року, Свеський цукроварний завод спадкоємців Миколи Неплюєва, виробляв цукрового піску на 227 000 рублів на рік. Мав парові та електричні двигуни потужністю 270 сил. На заводі працювало 247 робітників».

Знищення цукрового заводу в 1918 році, відкриття лісопилки

Це ж джерело – книга С.В. Безуглого та С.І. Ганджи «Свеса. Історичні нариси», зазначає, що у часи жовтневого перевороту підприємство було розграбоване.   

«Завод працював і випускав продукцію аж до Жовтневої революції 1917 року , ко­ли, в числі інших підприємств Свеси, був переданий управляючим маєтками і підп­риємствами Свеси Фурсеєм, його робітникам. Але, у зв’язку з подіями Громадянсь­кої війни, що відбувалися і на території України, припинив своє існування в 1918 році

1922 році цукровий завод, переходить у підпорядкування «Цукротресту». який, не маючи можливості відремонтувати частково зруйноване і розграбоване у громадянську війну підприємство, прийняв рішення — цукровий завод законсерву­вати. На консервації завод знаходився до 1930 року і ніякої продукції не випускав, але на його території працювала лісопилка, що виробляла продукцію на 26 000 кар­бованців на рік».

Відкриття заводу дубильних екстрактів

Як інформує «Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область», завод дубильних екстрактів в Свесі розпочав виробництво в 1932 році.

«Строительство завода дубильных экстрактов в Свессе началась в 1930 году в соответствии с первым пятилетним планом развития народного хозяйства СССР, в 1932 году завод был введён в эксплуатацию. Специализацией предприятия стало производство растительных дубильных экстрактов промышленного назначения.

В ходе Второй мировой войны с 2 октября 1941 до 3 сентября 1943 года посёлок был оккупирован немецкими войсками. Общий объем ущерба посёлку составил 4,6 млн. рублей, завод был разрушен.

После окончания войны в соответствии с четвёртым планом восстановления и развития народного хозяйства СССР завод был восстановлен и возобновил работу. Рабочие завода активно участвовали в рационализаторской деятельности. В результате, в 1948 году предприятие выполнило годовой производственный план на 120% за десять месяцев и было награждено переходящим Красным знаменем Совета министров СССР и денежной премией. В 1951 году были реализованы ещё 59 рационализаторских предложений, результатом которых стала экономия 93 тыс. рублей».

«В 1970-е годы были проведены реконструкция и техническое перевооружение завода. По состоянию на 1977 год, завод являлся одним из 22 предприятий дубильно-экстракционной промышленности СССР, в это время он выпускал дубовый и ивовый дубильные экстракты для кожевенной промышленности. В целом, в советское время завод входил в число крупнейших предприятий посёлка, на заводе действовал медпункт», — писала Українська радянська енциклопедія в 1980-му році.

Знищення заводу

В роки незалежності підприємство збанкрутувало і, як повідомляє канал Свеса.Літопис», в листопаді 2000 року Свеський завод дубильних екстрактів розібрали. Канал опублікував відеозапис демонтажу промислових потужностей підприємства.  

Сьогодні про його колишню велич нагадує лише пустир, що утворився при в’їзді до центральної частини селища.

ІСТОРІЯ
Одне з найстаріших сіл Бурятії заснували орлівчани

Сто двадцять п’ять років тому на Байкал прибули п’ятнадцять сімей з Орлівки та десять з Ямполя

Одному з найстаріших сіл Бурятії – Заріччя, що на Байкалі в Кабанському районі Бурятії, в нинішньому році виповниться 120 років. Районна газета «Байкальские огни» розповідає, що в Національному архіві Бурятії зберігається «Шлюбна справа» за 1898 рік Пелагеї Петрівни Тришко, яка однією з перших прибула з України зі своєю матір’ю. Записи підтверджені печаткою, адреса її прибуття збіглася з тією, що зазначена і в інших джерелах. Таким чином, встановлено, що село Заріччя було засновано в 1897 році українськими селянами, жителями села Орлівки Глухівського повіту Ямпільської волості Чернігівської губернії.

З архівних даних з’ясовано, що «жилося на Україні важко, земель в користуванні селян було мало, сім’ї жили впроголодь. Мужики змушені були шукати заробітки на стороні. Все це спонукало селян шукати вихід для поліпшення своїх життєвих умов … ». Частина з переселенців виявилася в Сибіру, ​​так було засновано найдовший в світі Сибірський тракт.
Багато українців вже виїхало на схід Сибіру. Зважилися на переїзд і селяни села Орлівки. Ось що писав у своєму так і не відправленому на батьківщину, в Україну листі житель Заріччя Семен Клишко: «27 квітня 1896 року занурилися в вагони 25 сімей. 15 з них були з Орлівки, 10 – з Ямполя. І покотилися по Росії. Проїжджали міста: Путивль, Конотоп, Воронеж, Самару до Тобольська. Добралися до Новосибірська, а залізниця тільки будувалася».

Потім якась «машина» довезла їх до Ачинська. Далі дороги не було. Вивантажилися, і там жили шість тижнів, продовжуючи заробляти кошти на покупку коней і возів». Так дісталися до Іркутська. Перепочивши, рушили далі. А навесні 1897 року заслали ходоків в сторону вже існуючого села Суха. Там посланці зустрілися з місцевими жителями (Суха складалася з кількох будинків). І, підкорені красою тутешніх місць, ходоки вирішили залишитися саме там, на Байкалі.

NEWS, ІСТОРІЯ
Село з 900-літньою історією. Що відомо про Княжичі

Село веде свою історію з сивої давнини. За свідченням істориків, Княжичам не менше 900 років. Сюди в глиб лісів, в урочище, що серед них ховалося, висилались усі княжичі  — менші нащадки князів яким заборонялось бути  претендентами на престол батьків. Звідси і пішла назва села, — писало про Княжичи книга «Зелен край».

Ці та інші історичні згадки про Княжичі зібрало Ямпільське інформаційне агентство.  

В «Описании Старой Малоросии. Т.2. Полк Нежинский. 1893г.» А.М.Лазеревський зазначає, що «про час заснування села немає ніяких відомостей. Але, судячи з назви, припускає, що Княжичі могли виникнути на місці древнього городища, спустошеного «в Батыево разорение». На це вказує і той факт, що свого часу поблизу села були знайдені предмети часів Київської Русі».

Храми Княжич

Краєзнавці припускають, що межі ХVІІ-ХVІІІ століть у селі була збудована дерев’яна церква Святого великомученика Димитрія.

Про неї є згадка, яка датована 1745 роком, — пише портал Откуда Родом: «В 1745 г. священник и прихожане Княжичского храма В. М. Димитрия писали: «приходская церковь, чрез многия лета стоячи, без поновления, обветшала, подвалины подгнили и кришка, за тем под час дождеваго лияния и течь имеется»

В 1821-1828 р.р. В.А.Лашкевич збудував в Княжичах кам’яну Воскресенську церкву, бо на той час стара дерев’яна церква Святого великомученика Димитрія вже була в дуже поганому стані. Але в селі продовжували і до теперішнього часу відмічають храмове свято Димитрія 8 листопада. 

«Ныне в Княжичах красивый каменный храм, с красивым иконостасом; потир – новой художественной работы. Из древностей здесь есть апостол львов. п. 1666 г. замечательный по изображениям и словам на первом листе; общая минея к. п. 1680 г.; триодь цветная к. п. 1702 г. с надписью: «надана к церкве св. в. м. Димитрия Княжицкой, на поминовение священника Павла и сродников иереем Григорием 1756 г.», — згадується в історичних джерелах.

Відомо, що в роки німецької окупації цей храм був перетворений на опорний пункт німецьких військ. «В період німецької окупації Княжичі були чи не найбільшим опорним пунк-том окупантів. Поліцейському осередку, який тут знаходився, підпорядкову-вались поліцейські дільниці і управи населених пунктів усієї східної частини району. Тут була добре оснащена система оборони навколо села та украплені будинки в самому селі. За розповідями  старожилів, поліцейська управа знаходилася у будинку священика, розташованому недалеко від церкви. Сама велична церква знаходилася вище на пагорбі. Її було перетворено на неприс-тупну фортецю. В кам’яних стінах церкви були пробиті спеціальні бійниці для кругового обстрілу, а на дзвіниці встановлені кулемети».

Княжичі відомі тим, що в ХІХ столітті тут народився священномученик Іоанн. Мова про Івана Івановича Смолічев,  який народився 27 січня 1889 року в с. Княжичі в сім’ї священника, 10 вересня 1937 року трійка при УНКВД по Карагандинській області приговорила його до вищої міри покарання. 15 вересня того ж року він був розстріляний. В серпні 2000 року священник Іоанн Смолічев був канонізований Архиєрейським Собором Руської Православної Церкви. 

Власники села

Детально про те, кому належали Княжичі з ХVІІ століття і громадянської війни, розповідає сайт вже колишньої Княжицької сільської ради:

«У 1684 році ще за часів гетьмана Самойловича царською грамотою Яків Жураковський отримав у володіння млин в с.Гирине на р.Свеса і при тому млині десять дворів. 17 грудня 1710 року гетьман Скоропадський видав універсал в якому закріпив за сином Якова, генеральним осавулом Василем Жураковським, серед інших маєтностей, і ці володіння під селом Княжичі.

Згодом В.Журавський докупив собі ще землі в Княжичах і збудував там хутір (більше десяти хат). 15 січня 1714 року гетьман універсалом підтверджує володіння В.Журавського, в тому числі і в с.Княжичі. 2 грудня 1720 року Скоропадський своїм універсалом передає йому у повне володіння все село Княжичі разом з селянами, які там проживали, а 31 березня 1721 року Петро І жалуваною грамотою закріпив всі маєтності Василя Жураковського. Після смерті Василя, всі маєтності переходять до його зятя Григорія Кулябки, оскільки єдиний син Петро помирає в один рік з батьком.

У першій чверті ХІХ століття землевласником в с.Княжичі був підпоручик Василь Артемійрвич Лашкевич. Разом з братом Степаном він володів в селах Поковнича Слобода, Щебри і Княжичі Глухівського повіту та в селі Суходолі Стародубського повіту 350 селянами. Помер В.А.Лашкевич в 1829 році і був похований в Воскресенській церкві напроти олтаря. Поміщик власної сім’ї не мав і його маєтності перейшли у спадок двоюрідній внучатій племінниці Анастасії Іванівні Лашкевич, яка вийшла заміж за Дмитра Федоровича Красовського. Нові власники оселились в селі Степанівка поблизу Княжич.

Тут необхідно підкреслити, що на території села знаходились маєтності кількох землевласників. Одним з них був Дмитро Захава, у якого в 1779 році народився син Павло. Павло Дмитрович Захава є один з самих яскравих зброярів ХІХ століття, творцем унікальних станків та вимірювальних прила-дів, знаменитим механіком Тульського збройного заводу, розробивши багато пристосувань для виготовлення  знаменитого штика, який пізніше став називатися «штиком Захави».

Чума в Княжичах

У щоденнику Я.Марковича зятя П. Полуботка під 1738 роком записано наступне:  «11 серпня був перший мороз. 31 серпня – «моровая язва» проявилась за селом Княжичі в хуторі якогось Степаненка. 24 вересня – від великої посухи обміліла річка Клевень, зупинились млини. Навіть старі люди не пам’ятають щоб таке колись було».

У жовтні Маркович писав, що глухівський отаман збирав до 400 чоловік по навколишніх селах для створення варти навколо сіл Княжичі та Гирине, де з’явилась «морова язва».

«Моровою язвою» називали інфекційну хворобу – чуму. Про цю «моровую язву» піклувалася навіть цариця Анна Іванівна. Вона вже 21 серпня 1738 року з Глухова одержала донесення про «морову язву» на хуторі Степаненка. Їй повідомляли, що живих людей з хутора вивели в пусте місце, а хутір разом з домашніми тваринами спалили. Навколо небезпечних місць були поставлена варта для пропуску людей. Вона наказала «къ препятствованию расширенія той опасной болѣзни всѣ удобь-вымышленные способы применять».

Своїм указом від З жовтня 1738 року цариця дала розпорядження генерал-фельдмаршалу Мініху створити застави для забезпечення кур’єрів, які перевозять пошту. Кур’єри повинні були оминати небезпечні місця і навіть Глухів, листи переписувати і передавати їх на списі через полум’я або стрілою.

До речі, нещодавно про наближені до Княжич села Гирине та Степанівку писав автор проекту «Без людей» Едуард Баранов.

NEWS, ІСТОРІЯ
Як понад 20 років тому в Свесі святкували газифікацію селища

19 грудня 2000 року в Свесі відбулись урочистості з нагоди газифікації населеного пункту  

Ця історична подія визначила напрямок розвитку житлово-комунального господарства населеного пункту на десятиліття вперед. Свеса повністю відмовилась від централізованого теплопостачання, на користь індивідуального газового опалення.

До вашої уваги відеозапис з цієї історичної події, який опублікував канал «Свеса. Літопис».

Крім того, ви можете переглянути фоторепортаж з символічного запалення «газового факелу», який зберігався у особистому архіві Сергія Одарченка.

NEWS, ІСТОРІЯ
Історія стародавньої Орлівки

Вже багато століть минуло з часу заснування першого поселення на річці В’язова.

«Поселение с трех сторон окружено темными лесами, дубовыми и сосновым, а с четвертой, с западной, граничит полями и с Янполем. При таком положении естественно, что здесь в самые тревожные времена был угол покойный для людей»,  — писали про Орлівку в середині дев’ятнадцятого століття «Чергниговские ведомости».

Редакція Ямпільського інформаційного агентства вирішила зібрати відомості про історію цього стародавнього села.

Дата заснування Орлівки

Одним з найдавніших поселень ямпільської землі вважається саме Орлівка. Точна дата заснування села невідома, але перша задокументована згадка про неї датується 1647 роком.

Як писало в 1854 році видання «Черниговские ведомости», в 1835 році «при починке каплицы занимающей место давнего храма, найден камень с высеченными словами: «обновися сий храм рства Бцы року 1647». Это – обыкновенный подпрестольный камень, который клали при освящении храма».

Іншими словами, в 1647 році орлівський храм був лише оновлений, що дає підстави стверджувати, що споруджений він був на багато раніше.  

Як повідомляв сайт вже колишньої Орлівської сільської ради, в 1911 – 1912 роках під час прокладання шляхової дороги на центральному майдані було знайдено могильник. У землі були поховані черепа 5 – 7 відрубаних від скелетів людських голів. Самі орлівчани вважають це підтвердженням історичних подій ХІІІ століття.

Стародавня церква та каплиця на її місці

Як вже було згадано, церква в селі була закладена до 1647 року, але в 1759 році вона згоріла під час пожежі, що знищила значну частину села.

На місці цього храму була влаштована каплиця.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці

У 1775 році, через 16 років після пожежі, в Орлівці почали будівництво нового кам’яного храму. Кошти на його возведення надав Микола Іванович Неплюєв.  Будівництво закінчили в 1779 р., освячення відбулося 8 вересня за старим стилем. З того часу встановлено місцеве храмове свято «Пречиста» – 21 вересня.

Відоме церковне майно, що зберігалось у храмі: «Замечателен образ Спасителя, в средний рост человека; писанный в 1832 г. Под ним написано известное (сомнительное) донесение правителя Иудеи Лентулуса о характере, делах и внешнем виде Иисуса Христа. Книги храма: евангелие м. 1722 г., трифолог к. п. 1734 г., общая минея м. п. 1734 г., служебник к. п. 1749 г. В архиве храма копия указа 1740 г. о том, чтобы священники знали наизусть православный катихизис и нотное пение; указ синода 1742 г. предписывающий священникам читать поучения народу», — пише портал «Откуда Родом».

Населення села

В історичних джерелах ми знайшли згадки про кількість населення Орлівки в різні роки.

«В 1748 г. показывали в Орловке 33 семьи казаков, 5 подсуседков и 14 служителей;  в 1770 г. 84 казаков выборных, 174 подсуседков и 363 владельческих поселенцев.

Число прихожан Орловской церкви:

в 1770 г. 636 м. 626 ж.,

в 1790 г. 676 м. 662 ж.,

в 1810 г. 710 м. 716 ж.,

в 1830 г. 750 м. 764 ж.,

в 1850 г. 784 м. 911 ж.,

в 1860 г. 840 м. 968 ж.», — пише портал «Откуда Родом».

Тобто в 1860 році населення села становило 1808 осіб.

В 1927 році населення  Орлівки зросло до 2239 осіб. Про це інформує  книга «Список населених місцевостей Глухівщини», яка в 1927 році була видана Глухівським Округовим Статистичним Бюро. За її даними, Орлівська сільрада мала 2491 осіб населення: 2444 українців, 33 росіян, 4 євреїв та 10 представників інших національностей. В с. Орлівка мешкало 2239 чоловік , в х. Дарикин – 82, в х. Дриборів – 49, в х. Коників – 10, на Лісовій сторожці Свеської дачі №55 – 3, в Ржаному – 101, Чухаркиному – 7.

Це при тому, що у Свесі, яка на даний час є адміністративним центром, тоді мешкало майже вдвічі менше людей 1265 осіб.

Можемо констатувати, що за період з 1927 по 1990 рік населення села скоротилось до 1300 осіб.

Місцеві легенди

Сайт Орлівської сільської ради наводить дві легенди, які пояснюють назву населеного пункту. Всі вони пов’язані з орламим, які, імовірно, гніздились у цій місцевості.

Легенда про Іванка та Марічку: «Колись у цих краях гніздилися волелюбні орли. Як розповідає лірична легенда: у давні часи невеличку кількість біленьких охайних хатинок з усіх сторін оточували ліси з кремезних дубів. Вони були казково-світлими, багатими на дичину та диво-квіти. Квітка ж конвалія вважалися найкрасивішою, а тому була найулюбленішою серед мешканців лісового міс-течка. Кожну першу неділю травня всі жителі збиралися на лісовій галявині і влаштовували веселе свято конвалій. Напередодні в суботу вони йшли до лісу збирати улюблені квіти і прикрашали ними оселі, дарували своїм коханим на знак вірності і щирого кохання. Існував такий давній звичай, хлопці запрошували дівчат до танцю, даруючи букет конвалій. Обмін  букетами міг означати, навіть, згоду на одруження. У такому разі дівчина приколювала букет собі на груди. Коли ж вона була проти, то кидала квіти на землю.

І одного разу зустрілися на галявині Іванко та Марічка. Парубок дуже любив дівчину і хотів одружитися з нею. Марічці також він був до вподоби, але хотіла вона перевірити ці почуття і не на груди прикріпила букет конвалій, а опустила руку з квітами донизу, сказавши хлопцеві такі слова: «не знаю чи дійсно ти мене кохаєш, чи здатен ти на героїчні вчинки заради мене. Якщо так, то здійсни щось таке сміливе, щоб і розум тобі затьмарило». 

Хлопець дуже злякався, що Марічка кине квіти на землю і гордовито заявив, що ладен,  навіть орлине яйце з гнізда дістати заради коханої.

За легендою у цих лісових краях гніздилися волелюбні орли. Гнізда свої будували на верхівках велетенських дубів і пильно охороняли їх. Ось парубок, засліплений коханням, поліз у гніздо за яйцем.

Мати орлиця тривожно кружляла над головою безоглядного сміливця, ніби попереджала: не роби  необдуманого вчинку, не лишай мене щастя материнства. Голосно ляскала крилами над головою парубка і нарешті збила його додолу. Упав із дерева юнак і вбився».

Легенда про мисливця: «Мисливець, який забив із рушниці орлицю, поліз до гнізда, щоб забрати орлят, та впав і вбився. З того часу в народі існує таке прислів’я: «Чоловік поліз до Орлівки, та й лишився своєї голівки».

NEWS, ІСТОРІЯ, МЕДІА
Скульптури старої Свеси: втрачені пам’ятники населеного пункту

Коли ми опублікували першу добірку історичних фотографій Свеси з місцевого історико-краєзнавчого блогу, багато читачів відзначили, що зображена на історичних знімках частина селища мало чим відрізається від сучасної. Тому наступна серія фотографій буде про частинку Свеси, яку ми назавжди втратили – унікальні скульптури, які прикрашали вулиці, школи та дитячі садочки селища.

Дані фотографії були оприлюднені декілька років тому в історико-краєзнавчому блозі Свеси місцевим краєзнавцем С.В. Безуглим.

NEWS, ІСТОРІЯ, МЕДІА
Якою була Свеса 40 років тому?

До уваги читачів добірка історичних фотографій селища Свеса, які були зроблені в 80-х роках минулого сторіччя

Знімки були оприлюднені декілька років тому в історико-краєзнавчому блозі Свеси місцевим краєзнавцем С.В. Безуглим.   

«Пропоную відвідувачам блогу ряд «старих» фото нашого селища. Старими їх можна назвати доволі умовно, тому що ці фото знімалися мною з середини 70-х років ХХ століття. Саме в цей час батько долучив мене до фотографії і на честь успішного завершення навчання у школі подарував новеньку дзеркальну фотокамеру марки «Зеніт». 

Я фотографував і до цього часу («Зміною», «ФЕДом», але то були епізодичні випадки.  В мене і зараз зберігається ціла коробка негативів, які, за потреби, можна використати для «благої справи». Одночасно хочу відновити справедливість, тому що всі мої фото, без моєї на то згоди, вже давно «гуляють» просторами інтернету під чужим авторством, а це неприйнятно для цивілізованого суспільства.

Я вирішів публікувати фото не всі к ряду, а тільки ті, що більш-менш цікаві. Перед публікацією звіряв фото з негативами. Викладаю ті, що перевірив», — підписав свою унікальну добірку фотографій С.В. Безуглий.

ІСТОРІЯ
Факт з історії. Дорозі Ямпіль – Свеса виповнилось 123 роки

Дорожня комісія Глухівського повітового земського зібрання 4 жовтня 1897 року прийняла рішення про впорядкування цієї дороги

Це було досить неординарне рішення, адже зазначена дорога мала статус «просёлочной» і неповинна булла ремонтуватись за кошти повітової казни, але зважаючи на велике значення цієї дороги для місцевого населення дорожня комісія вирішила піти на експеримент.

«Доручить уездной управе привести в 1898 году у виде опыта, именуемую просёлочной дорогу, в действительности же имеющую большое значение для окружного населения Ямполь – Свесса до Свесского вокзала», зазначається в Докладі земському зібранню.

При цьому, споруди, які потрібно було зробити на цій дорозі мали визначити спільно з зазначеною комісією.

ІСТОРІЯ
Залізничній дорозі, що пролягає через Свесу, виповнилось 125 років

Цікаво, що перша вузькоколійка, що пролягла теренами нашого краю, не проходила через Ямпіль (у ті часи центр Ямпільської волості Глухівського повіту), а з’єднала залізничним сполученням населені пункти на місці сучасної Дружби та Свеси.

ілюстрації з книги «Глуховская железная дорога»

Залізнична станція в Дружбі (тоді поселення мало назву хутір Михайлівський) називалась «Юрасівка», а в Свесі – «Свьсса». Саме між ними наприкінці дев’ятнадцятого століття пролягла залізнична гілка сполученням «Ворожба-Середина-Буда».

Офіційне відкриття новозбудованої залізниці відбулось 13 грудня 1895 року о 23 годині 37 хвилин. До цього часу більшість жителів Ямпільської волості і всього Глухівського повіту лише уявляли, як виглядає потяг. Тепер кожен міг не лише побачити, але й проїхатися. Великі підприємці Терещенки, Неплюєви, Дорошенки, Беловські чекали нових прибутків та економічних партнерів.

Загальновідомо, що в ті часи в Хуторі Михайлівському вже працював цукро — рафінадний завод, який був побудований в 1835 році купцями Терещенками. В 1861 р. його перебудували з вогневого на паровий спосіб виробництва цукру, що підвищило його виробництво до 200 тисяч пудів цукру на рік, а в 1881 році виробництво виросло до 600 тисяч пудів. Звичайно, такий об’єм потребував нового транспортного сполучення.

Аналогічна ситуація була і в Свесі, де великий поміщик М. Неплюєв розвивав промислове виробництво. В поселенні діяла винокурня, цукровий завод, завод для випалювання вапняку і ливарно-механічний завод, що був побудований в 1858 році. Цей завод дав початок сучасному Свеському насосному заводу і в ті часи здійснював ремонт обладнання для цукрової і винокурної промисловості.

Цікаво, що взимку 1885 перші залізничні станції нашого району з’єднав поштово-товарно-пасажирський потяг №3-4 «Ворожба-Глухів-С.Буда», потяг вирушав о 10.15 ранку з Ворожби і прибував на кінцеву о 7:30 вечора, у зворотньому напрямку він вирушав з С.Буди о 10:00 ранку і прибував у Ворожбу о 6:30 вечора. Доїхати з Дружби до Свеси можна було приблизно за 50 хвилин.

При будівництві першої залізниці нашого району на перше місце, безумовно, ставилось її економічне, а не пасажирське значення. Та ж Свеса в ті часи, при великому промисловому потенціалі, мала незначну кількість мешканців. Відомо, що в рік запуску залізничної гілки Ворожба – С. Буда в колишній слободі мешкало 219 чоловік. Це при тому, що в Ямполі у тому ж році проживав 3 071 мешканець. Напевно, саме будівництво залізниці дозволило і Свесі, і Дружбі за короткий час стати найбільшими населеними пунктами нашого району.

Відзначаючи 120-річний ювілей, прикро зазначити, що згадана залізнична гілка хоч і збереглась до нашого часу, але втратила своє значення. За даним маршрутом з Хутора Михайлівського ходить лише дизельний потяг, але доїжджає він не до Ворожби, як раніше, а лише до станції Есмань. Потенційно цей маршрут міг би скоротити мешканцям району шлях до Сум на декілька годин, але у справу втрутилась політика – і залізнична гілка, яка у декількох місцях перетинає кордон з Росією, залишається незавантаженою.

Заради справедливості слід зазначити, що в історичній літературі трапляються згадки і про більш давню залізничну гілку, яка доходила до сучасної Дружби. Це була вузькоколійка від лінії Вороніж — Зернове, але інформації про неї збереглось не так багато.

Для тих, хто зацікавився даною темою, зазначимо, що 25 січня в стінах виставкового залу музею археології НЗ «Глухів» відбулася презентація книги «Глуховская железная дорога». Це науково-популярне видання присвячене 120-річчю з моменту відкриття вузькоколійки Ворожба-Середина-Буда. Автор — відомий генеолог, науковець, розробник сайту «Воспитаникам глуховских гимназий посвящается» — Вєра Назарова. Книга багата ілюстраціями, планами, картами, які публікуються вперше. При цьому, коштує вона лише 50 гривень.

Проект, за яким були побудовані залізничні станції Свеса та Юрасівка

До теми: 

Ось що писали автори книги «Пути, расходящиеся от Харькова» В. В. Морачевський, Б. Г. Карпова и І. М. Малишева про свою подорож потягом по наших місцях:

«За Горелым железный путь достигает следующей своей станции Свессы (Свечи) на 14-й версте от Горелого. Станция отправляет и получает грузов почти одинаковое количество – около 600 тыс. пудов; важнейшее отправление станции – лесные строительные материалы.

В 1,5 в. от станции к западу лежит небольшая слободка Свесса, при которой существует несколько заводов г. Неплюева. Верстах в 7 на восток от станции, при речке Шеенке, расположено волостное местечко Марчихина Буда, имеющее свыше 4 тысяч жителей, 2 прав. церкви, более десятка лавок, еженедельный базар и 4 ярмарки в году; при селении работает небольшой маслобойный завод Ребенко, выделывающий конопляного масла почти на 10 тыс. р. в год. В 9 верстах отсюда на запад, при речке Студенке, расположено волостное местечко Янполь (Ямполь), которое в прежнее время было отписано, в числе других местностей, на содержание гетьманов. Гетьман Скоропадский подарил Ямполь кн. Меньшикову. После падения Меньшикова это местечко снова отошло к войску, но затем было отписано на гетьмана графа Разумовского. В XVIII столетии Ямполь был сотенным местечком Нежинского полка. В настоящее время в этом местечке более 4 тысяч жителей. Здесь две православных церкви. В церкви во имя Преображения Господня находится чудотворная икона Владимирской Божией Матери, на поклонение которой в десятую пятницу после Пасхи ежегодно стекается множество народа. В местечке много лавок, еженедельный базар и 3 ярмарки в году. В эпоху освобождения крестьян местечко принадлежало И. Неплюеву, владевшему здесь и в уезде 25 тыс. дес. земли. Первоначальным владельцем Янпольского имения был знаменитый Ив. Ив. Неплюев (1693-1773), бывший (1723-1734) русским резидентом в Константинополе, а впоследствии главным командиром Малороссии. Удаленный от этой должности, по извету, с лишением орденов и поместий, он оправдался в глазах императрицы и был назначен ею наместником Оренбургского края, которому он своим 16-летним управлением (до 1760 г.) принес большую пользу. Неплюевы – древний дворянский род, происходящий, вместе с Шереметьевыми и Колычевыми, от родоначальника рода Романовых боярина Андрея Кобылина. При местечке и ныне находится имение Н. Н. Неплюева „Янполь”,занимающее площадь почти в 19 т. десятин. Полевое хозяйство ведется при восьмипольном, десятипольном и тринадцатипольном севооборотах. В хозяйстве разводятся лошади рабочего и упряженного сорта, молочный скот – полукровный симментальский, свиньи – беркширы и иокширы. Имеется пасека и плодовый сад на 7 дес.; практикуется лесонасаждение; лесное хозяйство ведется при столетнем обороте рубки. В имении существуют: Свесский песочный свеклосахарный завод, перерабатывающий 70 тыс. берковцев свекловицы, Воздвиженский винокуренный завод, выкуривающий 3 миллиона градусов спирта, Свесский винокуренный завод, выкуривающий 450 тыс. градусов спирта, маслобойный завод, перерабатывающий до 40 тыс. пуд. конопли, 8 мельниц — паровая, одна ветряная и шесть водяных и наконец чугунно-литейный завод, производящий землевладельческие орудия и машины для заводов. При имении существует Воздвиженская мужская сельско-хозяйственная школа, Преображенская женская сельско-хозяйственная школа, учебные мастерские, селекционная лаборатория и устраивается метеорологическая станция. Владелец Янполя Н. Н. Неплюев, известный некоторыми духовными сочинениями, был основателем Крестовоздвиженского трудового братства.

Следующая станция железного пути Юрасовка (Михайловская) расположена на 10-й версте за Свессой. Станция отправляет грузов в год приблизительно 800 тыс. пудов, получает же их около 700 тыс. пудов.

Неподалеку от станции, при хуторе Михайловском, с 1835 года существует огромный сахарорафинадный завод товарищества свеклосахарных и рафинадных заводов бр. Терещенко, вырабатывающий сахарного рафинада и рафинадной патоки на сумму около 3 миллионов рублей; на заводе почти 500 рабочих.

К западу от станции, верстах в 17 по прямому направлению, находится при речке Ключище село Новгород-Северского уезда Шатрищи с населением более 2 ,5 тысяч душ, возле которого залегает пласт глины, дающий возможность почти каждому жителю села зарабатывать себе на пропитание производством глиняных горшков; в селе 2 церкви, несколько лавок и одна ярмарка в году.

К северо-западу от станции верстах в 6 лежит хутор Дорошенков – имение Г. Я. Дорошенка, занимающее площадь в 550 дес., из которых более 350 д. пашни. Полевое хозяйство ведется при тринадцатипольном севообороте. Имеется небольшой конный завод; производитель симментальской породы. В имении значительная пасека в 2 тыс. ульев-дуплянок. Практикуется лесоразведение. В имении существует винокуренный завод, выкуривающий ежегодно до 650 тыс. градусов спирта из картофеля.

Наконец, на 16-й версте за ст. Юрасовской описываемый железный путь достигает конечной своей станции Серединной Буды, находящейся уже в Новгород-Северском уезде».

ІСТОРІЯ
“Доктор Тарасов”: глухівчани досі пам’ятають лікаря з Орлівки

Краєзнавець Віра Назарова повідала про орлівчанина Якова Тарасова, який багато років працював в лікарем в медичних закладах Глухова

«Родился он 24 марта 1854 года на хуторе отца близ села Орловка недалеко от Янполя. Его отец, Евграф Данилович Тарасов, был помещиком, которому принадлежала и сама Орловка. Мать Якова Евграфовича, Ульяна Александровна, в девичестве носила фамилию Нарбут. В течение 10 лет Яков Евграфович учился в Новгородсеверской гимназии, после окончания которой, в 1874 году, поступил на естественное отделение физико-математического факультета Императорского Санкт-Петербургского Университета. После окончания первого курса Тарасов перевелся на медицинский факультет Медико-хирургической Академии. В 1878 году, будучи студентом 5-го курса, Тарасов получил приглашение от Глуховской земской управы принять участие в ликвидации сильной дизентерии в Марчихиной-Буде, принял это предложение и безвозмездно осуществлял наблюдение за больными. В 1880 году Яков Евграфович получил степень лекаря и диплом об окончании Академии. После окончания учебы Тарасов поселился в Глухове, вначале состоял при Глуховской Земской больнице, затем обзавелся частной врачебной практикой и состоял врачом-консультантом при больнице Св. Евфросинии, был почетным Мировым Судьей, Непременным Членом уездного по крестьянским делам присутствия и Членом Уездного по питейным делам присутствия.

Биография Якова Евграфовича Тарасова была подготовлена мной для новой книги, но денег на издание нет, поэтому публикуется здесь впервые. Иллюстрация не случайна – доктор Тарасов стал участником любовного треугольника, история длинная, но совершенно замечательная. Надеюсь, что книга когда-нибудь таки выйдет и из нее вы сможете узнать все подробности этой давнишней истории-)

Посвящается врачам, спасающим людей от COVID-19», – зазначається в повідомленні.

ІСТОРІЯ, МЕДІА, РЕЛІГІЯ
Як 23 роки тому в Свесі відкривали Троїцький храм

В 2018 році в селищі Свеса сталась по-справжньому важлива духовна подія – в населеному пункті відкрили першу православну церкву.

Унікальне історичне відео з цієї події днями було оприлюднене на ютуб-каналі Свеса Літопис.