Відомий український історик Роман Коваль оприлюднив реконструкцію трагічних подій, що сталися восени 1918 року в селі Марчихина Буда на сході Чернігівщини. На основі свідчень очевидців та архівних матеріалів він описав напад більшовицьких загонів на поселення, яке на той час опинилося в так званій нейтральній зоні між Українською Державою Павла Скоропадського та більшовицькою Росією.
Зона без влади і захисту
Після укладання міждержавного договору частина українських територій відійшла до нейтральної смуги — формально без контролю обох сторін. Місцеві мешканці фактично залишилися беззахисними. Їхні прохання до української влади надати бодай зброю для самооборони були відхилені, аби не порушувати домовленості з Москвою.
У цей вакуум безпеки швидко увійшли російські агітатори. Вони намагалися розпалити соціальний конфлікт між жителями, але успіху не мали: селяни добре пам’ятали весняні грабунки більшовиків. Агітаторів виганяли, а невеликі каральні групи червоних, що приходили у відповідь, отримували опір і відступали.
Зовнішній спокій тривав недовго.
Напад наприкінці жовтня
За свідченням студента Якова Решетникова, першим удар більшовицьких загонів прийняла на себе Марчихина Буда. В одну з останніх жовтневих ночей 1918 року село було оточене з усіх боків. На світанку озброєні червоноармійці увійшли в населений пункт. Більшість жителів, злякавшись, тікали до лісу; ті, хто залишився, опору не чинили.
Після входження в село почалося системне пограбування. Вулицями рухалися вози, на які вантажили майно — від одягу до господарських речей. Тих, хто намагався захистити свої домівки, карали жорстоко. Одна літня жінка загинула, коли загарбники кинули гранату, бо вона відмовилася пустити їх у хату.
До червоноармійців приєднувалися так звані «мішечники» та жителі сусідньої Орловщини, які прибули за наживою. У селі лунали крики жінок, плач дітей, яких відривали від родин, та московська лайка.
Пограбованих мешканців заганяли на вози і разом із вивезеним майном відправляли у бік Росії.
Страта двох хлопців
Під час відступу загарбники розстріляли двох місцевих юнаків. За описом очевидців, сміливість хлопців вразила навіть червоноармійців — ті спершу відмовилися виконувати наказ. Та комісар погрозами змусив їх стріляти. Один із поранених юнаків лише сказав: «Скорше». Коли військові не наважилися зробити контрольний постріл, комісар добив хлопця сам.
Село після погрому
До вечора останні групи грабіжників залишили Марчихину Буду. На возах вони вивозили все, що встигли зібрати. Свідки згадували, що серед нападників були й діти, які хвалилися награбованим одягом. Більшовики нишпорили по хатах до останнього, шукаючи бодай щось цінне.
Лише після настання темряви селяни почали обережно повертатися з лісу до своїх сплюндрованих домівок.
Як зазначає Роман Коваль, напад на Марчихину Буду став одним із перших епізодів кривавого прориву більшовицьких загонів на українські землі в період антигетьманського повстання. І хоч минуло понад сто років, ця історія залишається болючим нагадуванням про беззахисність прикордонних громад у часи політичних катастроф.
