У Свеській громаді на прикордонні щодня працюють десять соціальних робітниць. Для понад сотні самотніх і маломобільних жителів вони стали не просто помічницями, а єдиним зв’язком із зовнішнім світом. Попри небезпеку, складні дороги й виклики війни, ці жінки продовжують свою роботу — приносять продукти, допомагають по господарству і дарують найцінніше — спілкування.
Для 94-річної жительки Орлівки Антоніни Калош візит соціальної працівниці — це більше, ніж допомога. Це можливість не залишатися наодинці.
«Як мені живеться… Син приїжджає, але рідко — він ще працює. Коли буває, то допомагає. Є сестра у Свесі, інколи приходить. Але Люда дуже виручає — справді допомагає», — розповідає жінка.
З віком навіть звичні справи стають складними. Те, що колись було буденністю, сьогодні потребує сторонньої підтримки.
«Сама перу, на машинці. Але Люда прийде — допоможе білизну розвісити, хліба принесе, що попрошу — усе зробить. Молодець, дуже добре доглядає», — додає пані Антоніна
Жінка каже: намагається тримати невелике господарство, аби залишатися самостійною, наскільки це можливо.
«Город у мене невеликий, частину віддала — там зараз небезпечно. Сестра з невісткою сіють, а я трохи беру для себе. Хочеться ж щось своє мати — і огірочки, і цибульку, щоб у погребі було. Люда й тут допомагає — і прополоти, і підсобити».
Соціальна робітниця Людмила Ключище доглядає за пані Антоніною вже вісім років. Загалом у неї десятеро підопічних. Її робочі будні — це десятки кілометрів сільських доріг, які доводиться долати за будь-якої погоди.
«Кожен день — новий маршрут. Іноді до людини треба добиратися по пів години тільки в один бік. Носимо дрова, воду, продукти, прибираємо. Але не менш важливо — поговорити: розповісти новини, почитати газету, допомогти з телефоном чи оформити допомогу», — каже вона.
Її колеги працюють у такому ж ритмі. Соціальна робітниця Неля Чернушек опікується одинадцятьма людьми. Каже, що найбільше її підопічні потребують уваги.
«Найголовніше для них — спілкування. Люди хочуть знати все: що сталося в селі, які новини, хто народився, хто помер. Приходиш — і розумієш, що вони цього чекають», — говорить вона.
У родині Товстух соціальну працівницю чекають як близьку людину.
«Посиділи, поговорили — і вже легше. Для нас головне — це спілкування, а все інше вже не так важливо», — каже Микола Товстуха.
«Добре, що є така служба. Вона нам дуже допомагає. У селі ж залишилися переважно літні люди — без такої підтримки було б важко», — додає Надія Товстуха.
Загалом у Свеській громаді соціальні працівниці обслуговують понад сотню людей — здебільшого самотніх літніх мешканців, які не можуть самостійно подбати про себе.
Нещодавно громада отримала спеціалізоване авто від благодійників. Це допоможе вирішити одну з важливих проблем — підвезення людей до лікарень.
«Зараз є велика потреба підвозити людей до лікарні. Є ті, кому потрібно раз чи двічі на місяць обстежитися, отримати консультацію лікаря або ліки», — пояснює директорка територіального центру соціального обслуговування Ніна Іваненко.
Попри постійну небезпеку в прикордонних селах, соціальні працівниці не залишають свою роботу.
«Попри всі труднощі, люди не звільняються. Вони проявляють стійкість і розуміють: їхня робота — це про те, щоб інші могли жити й триматися», – каже директорка.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
