Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році для невеликого села Орлівка став часом, коли звичне життя різко змінилося, а школа перетворилася на справжній осередок спротиву та взаємодопомоги.
Саме сюди, у стіни навчального закладу, з перших днів почали сходитися вчителі, технічний персонал і місцеві жителі. Попри страх і невизначеність, люди шукали, чим можуть бути корисними. Як згадують учасники тих подій, тоді вони ще не знали, що саме робитимуть, але були впевнені в одному — діяти потрібно разом.
Одним із символічних моментів тих днів стало рішення громади не знімати державний прапор — ні зі школи, ні з адмінбудівель. Для мешканців це було питанням гідності й внутрішньої опори в час, коли навколо панувала тривога.
Як згадує вчителька навчального закладу Тетяна Мора:
— «Нам, як і всім, було страшно, але ми йшли до школи, ми йшли в колектив. Думали, що разом щось зробимо, а що саме – ми ще не знали. Розмовляли між собою, радились, дізнавались, що чоловіки наші робили «коктейлі молотова», ходили на чергування вулиць і ми також хотіли бути корисними для своєї країни. Коли нам одна людина запропонувала зняти прапор, то всі однозначно сказали ні, прапор має висіти. Прапор не зняли ні на сільраді, ні на школі, у багатьох вчителів прапори висіли вдома на флагштоках».
Згодом школа перетворилася на волонтерський штаб. Тут почали виготовляти все, що було необхідне військовим: теплі речі, шкарпетки, окопні свічки. Найбільше роботи було з маскувальними сітками — їх плели практично щодня, навчаючись із нуля, переглядаючи інструкції, переймаючи досвід інших волонтерів. За перші місяці таких сіток виготовили десятки.
— «Перші наші сітки ми передали територіальній обороні і коли їхали на Ямпіль, чи Шостку, то пишались, що на блокпостах висіли саме наші витвори. Шість наших сіток є під Мар’їнкою, і ми щодня молимось, щоб вони захистили, замаскували наших хлопців. Є сітки і під Бахмутом, а останні взяли наші прикордонники», — згадують волонтери.
З часом робота налагодилася: те, що спочатку давалося важко, стало системним процесом. Але тоді, у перші тижні війни, кожна сітка була результатом спільної праці всього села.
— «Не знаєш, з чого розпочати, тож дивилися відео, як інші люди цією справою займалися, робили висновки для себе, переймали досвід. Зараз наші сітки можна назвати шедеврами, порівняно з тими, які ми плели першими», — згадують учасники волонтерського осередку.
Окремо громада дбала і про матеріальне забезпечення: кошти на матеріали збирали всім селом. Люди жили в реальності, де вибухи були чутні неподалік, і це лише посилювало розуміння необхідності допомоги армії.
Серед волонтерських ініціатив з’явилися й більш несподівані. Наприклад, виготовлення енергетичних сумішей для військових із горіхів, фініків і родзинок.
— «Кожному хотілося зробити внесок у перемогу, а тим паче, якщо там знаходяться твої рідні. Прийшла нам ідея виготовляти енергетичні пакетики, в які входять горіхи, фініки та родзинки. У сушених ягодах дуже багато вітамінів та мікроелементів, які необхідні у зимову пору року. Військові дуже задоволені, коли чоловік телефонує додому, то вони в трубку кричать: передай спасибі за те, що ви таке придумали і так нас підтримуєте», — діляться волонтери.
Паралельно громада підтримувала і цивільних — допомагала збирати кошти для відбудови зруйнованого житла на Чернігівщині, долучалася до благодійних акцій і навіть підтримувала зоозахисні ініціативи.
Сьогодні ті події згадують як час, коли Орлівка жила одним ритмом — між тривогою і вірою, між небезпекою і бажанням допомогти. І школа в цьому стала не просто будівлею, а місцем, де громада знайшла силу діяти разом.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
