Понівечений будинок у селі Слоут на Глухівщині став результатом чергової ворожої атаки: 20 травня, близько другої години дня, російські війська спрямували сюди безпілотник типу «Гербера». У момент влучання власник оселі Віктор Левченко разом із дружиною перебували всередині. Те, що подружжю вдалося вижити під час страшного вибуху, чоловік називає справжнім дивом.
Постраждалих урятувала миттєва реакція: почувши підозрілий гуркіт з повітря, вони встигли сховатися у ванній кімнаті. Основний удар припав на вітальню, де внаслідок вибуху обвалилися важкі залізобетонні перекриття. Власник будинку Віктор Левченко згадує жахливі хвилини: «Чуємо – дрон летить. Дружина відразу заховалася у ванну, і я за нею забіг. Це нас і врятувало. Удар був якраз по залу, а в нас же будинок був перекритий залізобетонними плитами. Вони рухнули вниз – аж п’ять плит упало. Якби ми залишалися в кімнаті, то живими б точно не вибралися. Так Бог зберіг нас, і ми змогли вийти. А далі вже збіглися сусіди, побачили пожежу й викликали рятувальників».
Показуючи наслідки ворожого прильоту, господар зазначає, що від родинної оселі практично нічого не залишилося: «Оце в нас кухня, а праворуч – ванна. Тут стіни ще встояли, а далі, бачите, вже нічого немає – плити повністю обвалилися. Он які вм’ятини навіть на тракторі, удар був страшної сили. Проходьте сюди, тут ще виразніше видно. Удар “Гербери” припав прямо в цей кут, він усе й зруйнував. Отам був наш зал. Якби ми опинилися там, ці плити нас би просто роздавили».
Пан Віктор — знана людина на Глухівщині. Він культурний діяч, режисер, багато років очолював Слоутську школу та заснував місцеве підприємство, а знищений будинок зводив самотужки протягом кількох десятиліть. «Діти, онуки… Усі завжди поспішали сюди, бо тут було затишно, їм тут дуже подобалося. Навіть онук із Києва, коли був студентом, постійно приїжджав, і внучка теж. Вони обожнювали цей будинок і наш теплий прийом. Наші грядочки… Вони тут і фотографувалися, і займалися своїми справами», – розчулено розповідає чоловік.
Внаслідок вибуху подружжя отримало лише незначні подряпини, проте важка душевна травма та невизначеність тиснуть на них значно дужче. Після обстрілу чоловікові масово телефонували колишні учні та знайомі з пропозиціями допомоги. Наразі діти кличуть батьків до себе в Суми та Шостку, але переїжджати людям похилого віку психологічно дуже складно. «Що робити далі, ми не знаємо, куди йти – теж. Діти кличуть до себе: одні в Шостці, другі в Сумах. Але ж що там прикордонна зона, що там… Дуже важко. Кличуть: “Приїжджайте”. А ми ж тут і городи вже посіяли. Думали… ну думали, що закінчиться нарешті ця клята війна, що домовляться десь про мир. А тепер не знаємо нічого», – зізнається пан Віктор.
