Світлана Минченко пише вірші стільки, скільки себе пам’ятає. Її перший поетичний текст був не спробою “стати поеткою”, а звичайним дитячим привітанням мамі на День народження. Але саме тоді мама вперше сказала фразу, яка супроводжує Світлану все життя: «У мене росте талановита дівчинка».
Підліткові закоханості, переживання, радощі й болі вона спершу записувала як у щоденник, а потім перетворювала на повноцінні вірші — глибші, виваженіші. Так із дитячих рядків і почався її довгий шлях у поезію.
У творчому доробку Світлани є інтимна лірика, пейзажні та філософські вірші. Найкращі з них, написані протягом майже двадцяти років, увійшли до збірки «Марафон», яка вийшла у 2017 році.
«Було близько півтори тисячі віршів. Дуже важко було обрати лише дві сотні. Мама весь час підтримувала, казала: “Не ховай свій талант, хай люди читають”. Я зробила цю книжку для неї», — згадує поетка.
Її тексти неодноразово публікували в українських збірниках, а деякі вірші лягли на музику. Після початку повномасштабної війни тональність поезії змінилася — у ній з’явилася Україна, чекання перемоги, біль утрат.
Світлана написала вірші про чотирьох своїх знайомих і друзів, загиблих захисників зі Свеси — Діму Шевченка, Сашу Рогового, Сергія Сапсая та Рому Фокіна. «Писатиму і про інших, — каже вона. — Це моя пам’ять про них».
Коли російські літаки почали бомбити Свесу КАБами, Світлана разом із сином була змушена виїхати. «Мені стало страшно, — говорить вона. — Син перестав виходити на вулицю і сказав: “Мамо, я хочу жити”. Ми поїхали поспіхом, я навіть паспорт забула. Наступного дня КАБ влучив у будинок на нашій вулиці».
Попри війну, Світлана продовжує творити. Нещодавно вона стала учасницею рекорду України — 24-годинного марафону безперервного читання поезії в Києві, де виступили 115 авторів із різних міст.
Зараз авторка працює над новою збіркою «Маки». Вона вже готова приблизно на 70%. Світлана хоче створити до книжки особливий “трек-лист”: до кожного вірша — свій саундтрек, який можна буде прослухати за QR-кодом.
У житті Світлана тримає курс на просте, але міцне кредо: ніколи не здаватися.
«Падаєш — встаєш. Не виходить — пробуєш іще. Я хочу бути кращою версією себе. І хочу, щоб мій син мною пишався».
Свеса для неї — все ще дім. Вона часто приїжджає туди й бачить, як селище оживає після важких часів. Але повертатися остаточно поки боїться: дуже близько до кордону, а головне — безпека дитини.
І найбільша її мрія — проста й величезна водночас: написати вірш про перемогу. Каже, рядки вже потроху складаються в голові — лиш би швидше настала та мить, коли можна буде випустити їх у світ.
